Я плакала на самотині, без тебе,
Згадуючи, як злітала у небо
З тобою...коли ми були закохані,
А душі наші ще не сполохані...
Тепер тільки про щасливу мить спомини,
Наші мрії стали враз зруйновані...
Налетіли ворожії чорні круки
Та прирекли нас на неземні муки.
Я скитаюся з тобою між світами,
Тільки різними бродимо шляхами,
Ніяк не перетнуться наші ті стежки,
Бо стоять на сторожі них вороги.
Я шукаю тебе і розради між зір,
Тебе не бачу...чую, як виє звір,
На темні тіні, що нас переслідують,
Творять справи, що й самі не відають.
Не губіть ви наше кохання, не губіть,
Дайте хоч трохи нам часу полюбить,
Бо вже не за горами і життя кінець,
Не встигнемо ми з коханим під вінець...
Знов осіння туга в серце моє прийшла,
Бо розради серед зір я не знайшла...
Тільки б дожить мені до весноньки, весни
Й упіймати запах садів, чарівний
Та неповторний дух вічного кохання,
Що плине з моря, з гір, з гаїв, звідусіль
І того, безтямного її жадання,
Що не дає нам спокійно жить повз біль.
В сльози з кришталю, полине душа,
Чиста та вільна майне в небеса,
Ритми страждання, втративши герци,
Хвилею зникнуть в блакитних озерцях,
Звуки, чаруючу скрипку покинуть,
Ніжністю пісні смуток поглинуть,
Душу вблагає безкрайня краса,
Що благодаттю зійде в небеса...
