В 42 році на світанку,
Проводжа дівчина юнака,
Мати плаче зночі аж до ранку,
А москаль тим часом гопака.
Вороги уже святкують перемогу,
Та не знають ще усього москалі,
Що не пустим ми до рідного порогу,
Не дамо понищить вівтарі.
Берегли ми таємницю здавна,
В єдності народ велика сила,
І ніколи не чекали ми на манну,
Кожен день брали у руки вила.
І серпи вже даром не лежали,
Ми ішли на поле жито жать,
А удома матері чекали,
Щоб увечері нагодувать.
А тепер прокинуся й здригнуся,
На чужому полі жито жнем,
І не знати чи додому повернуся,
Коли й так, голодними ідем.
Смерть стає миліша за життя,
Лиш війна все вирішить в моменті,
І назад уже немає вороття,
Хоч загинуть тисячі студентів.
