Я ледь не став прощальним словом Музи,
Коли вона навідалась вночі
І так завзято підняла на глузи,
Що я заледь відбився, плачучи.
Вона ж мені дошкульно докоряла
За поспіхом зримований сонет,
Тире і коми, і крапки звіряла,
Де ямб сховавсь, як той анахорет.
Там знехтував законом віршування,
А тут строфу пустив на самоплив.
І що думок високе поривання
В поезію, як слід, не перелив!
Та отакої! Як же я старався -
Сопів, кректав, вишукував слова.
Знайшовши їх,під сумнів брав, вагався,
Аж обертом крутилась голова.
Мені здавалось: он який я вправний -
Всю душу вклав у визрілі рядки,
А тут, виходить, графоман бездарний,
Ну, словом, геть сякий-перетакий!
Та я мовчав, бо що тут говорити -
Вона ж чарівна Муза, як не як,
І має рацію - мені вже нічим крити,
Тому такий і стався переляк.
Оговтавшись, я Музу став благати,
Аби вона не шпетила дарма -
Її візити до моєї хати
В пригоді стануть - виходу нема!
Тут юна діва вперше посміхнулась -
Чекала на подібний резонанс,
А потім легкорвійно повернулась
І миттю полетіла на Парнас...