Тільки так.
Тільки так можна творити нову реальність (чи ірреальність?) – відкинувши усе, що стримує: почуття обов’язку, любові, кохання(?), потрібності…
Тоді можуть вирости крила. Я бачу нове сузір’я – сузір’я твої очей. Тільки так – я не змогла відкинути кохання. Бо це кохання до тебе. А ти – маяк у нічному космічному небі, що веде мене до планети. Планети? Планети Сліпучості. Сліпучості сонця, усмішок, доторків – квінтесенція сліпучості! Ти це знаєш, ти – ядро планети, стержень навколо якого вона обертається – тільки так вона існує.
Я пливу до тебе. Я плету павутиння своєї мандрівки у лоно твого світу. Він фатальний. Якраз те, що мені потрібно.
Ти? Тільки так. Інакше бути не може.
Планета. Її не впізнати. Я бачила її раніше, коли заплющувала очі, а ти мені розповідав про інше, інше світло. Це було світло твоєї планети. Я тоді ще мружила очі, бо моя фантазія мене не дурила і ця планета зазнимкувалась десь у надрах моєї підсвідомості. Ще тоді я твердо вирішила, що обов’язково буду там.
Тільки так – тільки там.
Я тобі не казала, бо боялась сполохати: ти ТАК говорив! Я боялась, що картинка зникне і мені доведеться робити вигляд, що я тебе розумію. А я розуміла!
Тільки так. Ти не чекаєш, а твоя планета вже освітлює мені шлях. Шлях до осяяння? Можливо. Я б хотіла. А ще б хотіла довіку лишитися там.
Тільки так – на твоїй планеті.
Ти казав щось про гостинність. Я не пам’ятаю що саме, але я повірила тобі.
Планета. Вона безмежно, істерично красива. Жаль…жаль, що вона настільки сліпуча ця планета сліпучості.
Жаль… Мої обпалені крила падають донизу і я за ними, як у погоні.
Я відрощу нові крила. Твоя планета мене чекає.
Тільки так – тільки мене.
Тільки так!
