Чогось так боляче буває…
І сміх, і сльози на очах…
- Чого ти? Чого у тебе усмішки немає?
Чого журба в твоїх очах? -
Питають люди навкруги,
А я… Я у відповідь мовчу…
В думках моїх
Знедолена країна
Яка упала на коліна,
І плаче просить допомоги,
Та ніхто не бачить тієї дороги
Усі йдуть тай сміються.
Все кажуть: « Ти ні нащо не здатна,
Ніколи не встанеш!
В багнюці потонула…»
А вона стоїть і плаче…
Аж раптом бачить
Іде молодий юнак.
- Не йди повз юначе,
Глянь на мене,
Невже тобі байдуже,
Що твоя матінка плаче!
Обернувсь юнак, припав до колін.
- Що мені робити, як витягти тебе з руїн?
А Вкраїна бачить вже й він у багнюці,
А на пагорбі дерева колючі.
- Піди-піди юначе,наламай гілок
Кинь під коліна щоб більш не тонула
Піду-піду мамусю, піду наламаю,
Піду-піду матусю,добродіїв погукаю.
Витягнем тебе з багнюки,
Витягнем та й умиєм.
Витрем сльози тобі, і сорочку пошиєм!
Розумію... але так гірко усвідомлювати, що так воно і є.
Останні рядки дарують надію!
Тетяна Власенко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так) Просто мені стає боляче від того, що люди зневірились і не вірять в майбутне нашої держави. І замість того щоб щось зробити вони тільки плюндрують її. Розумію старше покоління, що молодість їх пройшла в СРСР,що вони сумують за молодими роками. Але боляце стає тоді коли кажуть: в СРСР було краще... Але краще зовсім не було: війна, голодомор, бідність, неволя слова. Власне це мене і надихнуло на цей вірш.
Гарні, щирі прагнення в Тебе, Таню. Нехай віршується й живеться Тобі дедалі краще.
...неначе є широкий шлях,
Так приємно що є люди які мене розуміють 
