Маринка не любить прокидатися. Ні вранці, ні ввечері, ні вдень. Скільки я її знаю, вона завжди спить...
Бувало, приходжу до неї додому, відкриваю оті жовтяві великі двері з пахучої сосни і відразу опиняюся в раю. Бачу. Бачу як сон у пухнастих тапках та махровому халатику бігає по кімнаті, гримить каструлями та пускає за вікно зелених птахів жалю, як вікна граються з дощем у пінг-понг, як снігурі, червоногарячі снігурі із чорними шапками голосно скавучать, наче дикі собаки дінго...
А ще я бачу, як спить моя Маринка. ЇЇ ніжний носик з небесного кришталю напіввигляда з-під огнистої терпкої ковдри. ЇЇ очі, прикриті тонкими ниточками вій, позбавлені найменших порухів душі. Я не бачу ані любові, ані тихої печалі чи кричущої задуми в тих очах. Але я знаю напевне: коли Марина спить, її очі завжди залишаються синіми. Вони синіші за найсинішу у світі синь. Навіть весняне небо, з яким я нещодавно мав теплу дружню розмову, відкрило мені свою глибинну таємницю – воно заздрить їй! Але чому ж я так рідко їх бачу?
Востаннє це сталося сім місяців тому, коли ми сиділи з нею на дивані десь за десять сантиметрів один від одного. Тоді вона і захворіла, почала голосно сміятися та випускати на волю гірку отруту металевих думок. Потім Маринка почала багато спати. З тих пір наші очі не бачилися. Колись, щоправда, я говорив із її світовідчуттям. Воно виперлося назовні, всілося на гарячій від жару кушетці і витріщилося на мене. Пойорзавши трохи ногами, світовідчуття сказало, що ТАМ у Маринки є власний Ромео, який годує її пташиним молоком. А нещодавно він подарував їй олівця з пінгвіновим графітом...
Спогади.
Я підійшов до Маринкиного ліжка та, зніяковівши, одягнув свої жовті скляні окуляри. Ну все, тепер і поцілувати можна. Нахилився та чмокнув холодну напіврозтулену самотність подушки. Скинув окуляри і швидко вийшов за двері. Тепер додому!
Спокій знову зі мною. А чи надовго?
Дивно...у мене аж мороз поза шкірою і судорожно звело скули... Мо, чогось і не допетрала у Ваших написаних відчуттях, алле ... аллле написано коротко і сильно. Дякую.
Грицько Потуга відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Contessa, завжди з нетерпінням чекаю твоїх коментарів! Та це міні-оповідання було написано ще років три тому, але з ним пов'язано багато теплих спогадів. От і вирішив подати на розсуд громади
Одне слово, - СВІТЛОВОДСЬК !!! 
