Ця пристрасть засліпила розум
Її не можу оцінить –
Благаю Небо, – будь зі мною,
Та почуття твоє ще спить…
В себе не хочу закохати,
Бо не принижу почуттів.
От тільки ти повинен знати –
За те молюсь, чого хотів!
Я знаю, що чужа для тебе…
А слово «друг» – це просто тьма,
Щоб поміж нас межу створити
І в це повірила сама…
Прошу Всевишнього й благаю,
Щоб тільки пристрасть це була,
Бо пристрасть безвісти зникає,
Якщо кохання не знайшла…
Я не шкодую про хвилини,
Що віддала тобі не раз,
Можливо, просто для бажання,
Ще не настав той слушний час…
В житті моїм уже чимало
І випробовувань було…
Мабуть, завжди того є мало,
Що б у коханні не цвіло?...
Бо це, як іспит той у школі –
Якщо завжди його учив,
То лиш тоді здаси належно,
Так, щоб провалу не вчинив…
Життя ж мене щоденно вчило
І вчить чимало з кожним днем,
Та тільки часто на даремно, –
Бо почуття в душі несем…
Я спробую і цього разу
Піддатись вишколу життя,
Не намагатимусь зусиллям
Нести себе у небуття…
Все що було – було зі мною,
А все що буде – теж дарма…
Змирюся я, як Божа Воля,
Щоб залишалася сама!
Не понесе ж мене рутина
По течії, звичайно, вниз,
Але дарма, що я людина –
Ще піднімуся птахом ввись…
Я віднайду оте взаємне
І щире справді почуття,
Прийму нове благословення, –
З Небес оспіване життя!...
