Ні, ні...цього не може бути! Це все вигадка...несправжнє! –думала Мері і щодуху бігла темним непривітним лісом. Дуби поскручувались і нагадували лісних чудовиськ що прагнули нікого не випускати. Їх коріння стирчало з землі,не даючи бігти бідній дівчині, вона постійно падала і її коліна стиралися з кожним разом все більше і більше. Але вона не відчувала болю і втрати крові,Мері бігла і бажала лише врятуватися.
Небо було вкрите якоюсь незнаною пеленою, що закривала зірки і місяць. Темінь нічого не видно...як бути? В голові не виникало ніякої думки окрім лише одного слова...біжи! Біжи рятуйся, вперед. Вона піддається голосу в голові і біжить, не дивлячись що там попереду. Раптово добігає до самого краю обрію, але не зупиняється....вона не бачить що це кінець робить швидкий крок і падає. Мері летить униз на гостре каміння з жахливим криком.
-Що,що трапилось? Невже це лише сон? –в поті прокидається Мері. - Але настільки реальний. Повертає голову, на годиннику сьома ранку. Пора прокидатись. Вона піднімається з ліжка і іде човгаючи капцями на кухню заварювати каву. Водночас,прокручує в голові все що з нею трапилося у сні. Від кого тікала, від якої примари...вона не пам’ятала.
Випивши чашку кави, обдумавши все, вона почала збиратися на роботу. Світла знову не було і довелося одягатися на осліп. Зібравшись Мері пішки пішла на роботу,іти було десь хвилин 10. Приходила вона завжди першою, поливала пальму і сідала розгрібати папери.
Десь через хвилин 20 приходили і інші співробітники, серед них і Сем,найкращий друг з дитинства. Вони працювали за сусідніми столами і знали одне про одного майже усе. Він як завжди зайшов, усміхнувся і підійшов до неї. Вона почала розповідати що їй приснилося, аж раптом відчула якийсь пекучий незрозумілий біль, поглянувши на коліна, вона жахнулась...вони були розбиті, так само як і уві сні. Обличчя застигло у виразі шоку і болю.
-Що таке? Тобі зле? –не розумів, що коїться Піт. –Давай, зроблю тобі чаю?
Але Мері не відповідала, лише через декілька хвилин тихим наляканимголосом.
-Поглянь на коліна.
-А, що з моїми колінами все гаразд.
-Та не на свої, на мої. Вони такі ж як у сні.
-Неможе бути, можливо ти десь впала і забула?
-Ні, я не падала.
-Тоді як це пояснити?
-Незнаю.
Вони сиділи і мовчки дивилися один на одного, забувши про роботу. Раптово Піт підбіг до столу заваленого паперами, і почав щось шукати серед них. Мері лише здивовано поглядала, вона бачила його таким лише одного разу.
Був тихий осінній вечір, Мері запросили на вечерю до будинку сім’ї Піта,його батьку виповнювалося 50. Батьки Піта любили її як рідну дочку. Зайшовши в вітальню, вона побачила вишукано накритий стіл і гостей, що вже сиділи за ним,не вистачало лише самого іменника. Місіс Бендлоу попросила новоприбулих гостей покликати Стена Бендлоу, батька Піта. Мері і Піт підійшли до дверей його кабінету і постукали.
-Тату,виходь, вже всі зібралися, чекаємо лише тебе.
Але він не відповідав. З їх облич зникла усмішка. Рука потягнулася до ручки і повільно відімкнула двері. Мері лише стояла на порозі не в змозі ворухнутись чи закричати. Серед кабінету висів повішеним Стен Бендлоу.Одягнений в чорний бархатний костюм, білу сорочку, капці які дивом не спадали.А на обличчі застигла дивна щаслива посмішка. Хлопець кинувся до столу і почавщось шукати, так само як і на цей раз, що саме він шукав Мері так і не дізналась.
-Ось,знайшов –прокричав Піт, і повернув її з спогадів до реальності.
-Що це?
-Це справа №566, Джейсона Крідлі. Пригадуєш?
-Ні.
-„Джейсон Крідлі, власник магазинів „Flower”, 10.02.1999 року повернувся додому у поганому настрої, після невдалого підписання контракту. Десь пів першої він з дружиною ліг спати” –згадує сестра покійної ЛуїзиКрідлі. –„Прокинувшись, я підійшла до вікна, щоб відкрити штору, коли я це зробила, то побачила, що моя сестра лежить в басейні серед крові. Я покликала Джея та він не відзивався, тоді я побігла до їхньої спальні, він спокійно спав на закривавленому ліжку з кухонним ножем у руках.”
-Ну і що далі? Як ця історія стосується мене?
-Справав тім, коли приїхала поліція і збудила його, він сказав що не робив цього, йому це приснилося. Лікарі встановили діагноз сомнамбулізм. Зазвичай люди із сомнамбулізмом лише розмовляють уві сні, проте часом можуть ходити, виконувати рухи, як наяву, з відкритими очима. Цей стан загострюється при роздратуванні,стресі, або під час повного місяця. Зазвичай трапляється один раз за ніч в період з 0 до 2 години. Тієї ночі був повний місяць і як сказала сестра убитої він повернувся роздратованим.
-Тобто,ти хочеш сказати, що я лунатик?
-А як ще ти можеш це пояснити?
-Я не знаю...але зі мною ніколи такого не було.
На цих словах їхня розмова обірвалася. Ні він, ні вона не знали, що сказати, тому вирішили краще мовчати.
Щоночі невідома сила змушувала її бігти, розбивати коліна, здирати шкіру з рук, її рани загнивали, починалося зараження крові. Свідомість не розпізнавала де реальність. Мері божеволіла і з кожною ніччю ставало все гірше. Неспроможна витримати, вона вирішила зупинитись. Якщо "воно" її вб'є, то отже так і мало бути.
Стояти і чекати було страшно, але і цікаво...від кого постійно доводилося тікати? Дерева шуміли і її погляд бігав зі сторони в сторону, раптово почулися кроки, темна тінь наближалася до неї все ближче і ближче, крок за кроком. Очі наповнилися жахом і вона почала кричати, крик перетворювався у сміх божевільної, і всі слова стали не зрозумілі.
Серце зупинилося.
Мері знайшли у ліжку, з усмішкою на вустах і великими сповненими страху очима, в яких закарбувалося її відображення.
ID:
306964
Рубрика: Інше
дата надходження: 16.01.2012 20:03:10
© дата внесення змiн: 26.09.2012 21:31:41
автор: Анна Беляева
Вкажіть причину вашої скарги
|
