Йшов старець стежкою крутою
У Ангела свого питав:
Діждеться він колись покою,
Чого іще в житті не знав?
Він поховав дружину й сина,
Сестри і брата вже нема,
Один на світі, як билина
І дім для нього це тюрма.
Чим завинив він перед Богом,
Які помилки допустив.
У Ангела свого святого
Пояснення він попросив.
Вночі явився вірний супутник,
Коли дідусь вже міцно спав.
Старому змученому серцю
Про всі гріхи він розказав.
Він нагадав про роки юні,
Як з другом дівчину ділив,
Й не дуже чесними шляхами
Її до ліжка заманив.
Потім вона оберігала
Родину їхню від турбот,
Сама тихенько будувала
Сімейства їхнього оплот.
Та свого щастя не відчувши,
Він іншу жінку захотів,
Через життя пронести вірність
Не намагався, не зумів.
Навіть коли синок родився
Уваги батька не було,
Малюк в собі ураз закрився
І в серці рану протягло.
І юнаком вже не почувши
Від тата теплого слівця,
Він з другом вирішив відчути,
Інше тепло – вже від шприця.
Стало жити йому не цікаво,
Без солодкого марева снів
І тоді він з власної волі,
Душу в інші світи відпустив.
І дружина згоріла, як свічка,
Не пробачила мужу свій біль.
Залишилася з ним туга вічна
І на серці загострений кіл.
Ангел так нагадав про забуте,
Що кричав уві сні чоловік.
Він примусив знову відчути
Про що той забував майже вік.
В котрий раз починав дід молити
Його душу до них віднести,
Щоб пробачення знов попросити
І на віки спочинок знайти.
Правда, що так воно і є.
Дякую! 
