Що варто говорити при зустрічі з долею? Зашарітися, втекти, сховатися? Чи, можливо, радо приймати все, що пропонує тобі ця циганка з грайливою вдачею? Таким питанням задаються фаталісти, а мене рок не цікавить. Так само як і все, що зв’язане з людськими слабкостями. Однак чи міг я очікувати, що зовсім скоро це зміниться?..
Я не чекав дарунку від долі, бо завжди плював їй в обличчя при спробі допомогти чи дошкулити мені, байдуже. Мабуть, вона уособлює собою жінку. Таку ж слабку, як Євині дочки. І чим більше мені доводилося ігнорувати її владу над моїм життям, тим більше вона закидувала мені на шию свої довжелезні ножиська. Черговим її нападом на мене була Ксеня (про неї я розповідав у попередній частині).
Жили собі були… цікаві люди, різні легіні і дурнуваті дівки. Легіні – вроджені ідіоти, а дівки – томні гламурні дєвіци, що вічно вдавано улибаються всіма шарами густого макіяжу. Я любив їх, за милі личка і легкодоступність. Але подібні дівки-мурзилки зовсім скоро набридають через свою очевидну нікчемність. А Ксеня не набридне. Вона щораз інша: зранку вона одна, в обід друга, а ввечері ти взагалі наче зустрічаєш незнайому людину, котру тобі тепер відкривати заново. Прозора, гірко-солодка, некерована, як сльоза. І очі має, як у арктичної вовчиці, глибокі, наповнені змістом, смутком і сльозами. З неї можна черпати холодне, блакитне натхнення і напуватися ним досхочу. І мені ніколи не буває з нею нудно. Щоразу вона щось палко розповідає, жестикулює, додає емоцій, цілунків і виходить неймовірно смачний спогад. І все те, що довкола мені не потрібне. Ані вікно від паркету аж до стелі, в котрому вона стоїть, і вітер холодно лиже її щоки, ані відсутньої на ній білизни, котра й зазвичай не надовго затримується на її тілі, ані моєї порожньої попільниці. Мені потрібно лише це відчуття, коли я дивлюсь на неї, коли чую її подих, щоб я зміг потім згадати це і написати, а де це все я бачитиму перед собою – у Львові, Ванкувері Тбілісі – немає геть жодної різниці. Це абсолютно дивовижно - лежати долі на підлозі і спостерігати за її реакцією на улюблену пісню. І мені невтямки, чому з нею мені є про що помовчати, а з іншими я повинен вигадувати предмети для розмов, які мене геть не цікавлять, як і самі співрозмовники. Я себе можу часами не любити, а її люблю завжди. Моє життя стало фільтрованим і новим, як і світ довкола.
Я пам’ятаю, як наступного ранку після першої важкої ночі для сусідів я зустрів її вибалабушеними очима і роззяпленим ротом, начебто уздрів привида. Привида до того принадного і прекрасного, що мені дико захотілося померти аби попрямувати з ним до раю. Хоча ні, радше до пекла, бо, як вона раніше висловилася, в наш час рай закрився через недобір. Коли тоді вона готувала мені млинці, на її устах стрибало сонце, гралося її волоссям, обминаючи краплю тіста, що обгорнуло шматочок пасма, крадучи насиченість і кидаючи на землю рудуватих зайчиків. Воно жовтим язиком пестило їй очі, і вона мружилася від задоволення. Я осяяв кухню усмішкою, від якої сонце потьмяніло, - то всміхалася моя приведена в ерегований стан душа: мене вперше кохав ангел.
ID:
367029
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.09.2012 14:09:44
© дата внесення змiн: 27.09.2012 14:09:44
автор: Мері-Діана
Вкажіть причину вашої скарги
|
