Знов дощ… Вона його любила. Вона стрибала по калюжам, наскрізь мокра в своїй маленькій чорній сукні (little black dress, так вона її зазвичай називала), і аж заходилася з реготу, коли він, посковзнувшись, не втримав рівновагу і впав на паркову доріжку. Він, звичайно, не образився. Ніколи не ображався на Неї.
Вона любила сміятися...
Боже, Вона померла з посмішкою на вустах!
Знов дощ… Як і тоді, під час їхньої останньої прогулянки.
Вони йшли, тримаючись за руки. Біля деревця магнолії вони зупинилися. Було холодно. Холодно, бо дув шалений вітер. Дивно – така погода в кінці весни.
Зараз він думає: "Світ плакав, бо вже знав – незабаром Її не стане".
Вона така маленька і тендітна в своєму мокрому платтячку… Він тримає її руки в своїх долонях. Він пригортає Її до свого серця. Цілує Її, вкладаючи в той поцілунок все те, про що знають тільки двоє, про що ніколи не змогли б сказати в слух. Цілує як в останній раз.
Жодних «як»!...Більше НІКОЛИ НІКОЛИ НІКОЛИ він не відчує смаку її губ, аромату її волосся, не почує її лагідного голосу, не зможе глянути в ті кохані очі…
Його серце померло в той день. Воно відійшло разом з Нею.
Вони простояли отак мабуть цілу вічність. Насолоджувалися близькістю. Впивалися теплом. Вони слухали – жоден вітер а світі, жоден дощ не зміг би заглушити биття їхніх сердець у той день. Раптом Вона випала з його обіймів. Відбігла на кілька кроків.
- Злови, якщо зможеш…
Не зміг…
Вона була надто далеко. Граючись, вибігла на середину дороги. Надто далеко - він не встиг.
Зараз він іде мокрими вулицями і час зупинився для нього. Все в цьому місті нагадує про Неї. Він згадує…
Вона обертається, усмішка грає на її ще гарному обличчі. Незабаром воно перетвориться на криваве місиво. Він посміхається у відповідь. Вона відгортає мокре волосся. Легкий порух руки – Вона кличе його. Все це - одна мить. Раптом він чує дикий скрип гальм. Машина з’являється нізвідки і врізається в тоненьку фігурку, що завмерла посередині шосе. Її підкидає в повітря. Він думає: "Маленька фея..." - він думає, - "Їй одірвали крила". Зривається з місця, так і не розуміючи до кінця, що ж сталося насправді. Якась частка його свідомості вважає, що це частина їхньої забави. Вона лежить на асфальті, розкинувши руки. Усмішка – єдине, що залишилося на місці її пошматованого лиця. Дощ падає у її мертві розплющені очі… Він заридав.
Він навіть не помітив, як опинився на мосту – як Вона любила це місце! Сьогодні вже побував у всіх її улюблених місцях, ЇХНІХ улюблених місцях. Торкався кожної речі. Згадував кожну хвилину, проведену з Нею. Все тут зберегло частинку Її…
Звідси відкривався захоплюючий вид на річку. Особливо гарно тут на заході сонця. Але не зараз. Сьогодні сонця не видно – небо вкрили важкі дощові хмари. Як і в ТОЙ ДЕНЬ. Він знову заплакав. Довго стояв і дивився в мутну воду.
Як ти міг, сучий сину, як міг ти не вберегти Її!? Краще б ТИ здох тоді!
Він переліз через поручні і зупинився на самому краєчку.
- Я кохаю тебе!
Він уже майже зробив крок Їй назустріч. Знав – ще трошечки і він буде з Нею. Майже відпустив поручні. Майже стрибнув…
- Я також кохаю тебе…
Його змерзлу руку накрила маленька тепла долонька. Він повернувся і побачив Її. Не повірив своїм очам. Швидко, як міг, повернувся назад, на безпечний міст. Назад до Неї. Намагався пригорнути. Так хотів тримати Її, але Вона вже зникала.
- Я завжди поруч… Кохаю…
Вона розтанула, як вранішній туман.
Він впав на коліна. Кричав, заламував руки, знов кричав… І ридав, ридав, як ніколи в житті. Потім встав і пішов додому. Йому ж іще треба багато чого зробити. Наприклад, навчитися жити без Неї.
Він пішов. За його спиною річка заколисувала на своїх хвилях квітку магнолії...
Знов дощ… О, як Вона його любила!...
знайшла його випадково... це один з перших прозових творів.. не думала, що комусь сподобається.. що ТОБІ сподобається.. 
