Піднявся вітер, та поніс краплинки,
Жбурляючи, у вуличнім просторі.
Та ці невидимі сліди, журби хмаринки,
Мов скинуті на землю зорі.
Тускніючи віддалися на волю вітру,
Покірні власній долі, силі року.
Та зникнуть, як ті спогади про Мітру,
Перетворившись на потоки соку.
Об’єднані стихіями, загинуть всі,
В калюжі під палючим сонячним промінням.
Повз них байдуже пройдуть татусі,
З своїм маленьким поколінням.
Лиш діти втішать помираючу вологу,
Своєю радістю, або увагою, цікавістю.
Їм доведеться теж пройти важку дорогу,
Розфарбувати світ своєю яскравістю.
Та власна доля, незламна сила року,
Зігне їх до землі, подекуди зламає.
Та вичавить із них побільше соку,
І в землю під палючим сонцем заховає.