Це почалось декілька місяців тому. Я закохався. Банально звучить але воно дійсно так.
По моєму тілу пройшлась іскра любові. По ньому продув легкий, духмяний, солодкий подих весни, та згодом все це перейшло в пожежу. Спалило воно мене до тла. Не залишилось нічого.
Душа побачивши пустоту в серці злякалась і бажала вирватисьна волю.
Я тримав Її! Обидві руки тримали її! Та вона прагнула туди, до світла— на волю! А в серці темно; а в серці пустота; там дуже холодно й страшно. Душа просилась на волю, а я тримав.
Та зовсім скоро і маленькій місциночці, зовсім крихітній, саме там, де ніхто ніколи не дивився— загорівся вогник. Ні, ні, навіть не вогник - а малесенька іскорка. Я її назвав надією.
Час від часу вона спалахувала. Рідко але горіла. Вона жила! Душа пригледілась до малесенької іскорки такого ніжного, легкого, як подих весни… І знову злякалась! Ні! Вона не переживе ще однієї пожежі. Знову холод. Переживати той смуток.Ні! Страх посилився в душі.
При кожному спалахуванні іскорки вона, лякаючись, бігла в ту місцинку, ту крихітну місцинку, в серці - і намагалась вбити її, загасити її. Це я назвав недовірою.
Та коли я вдивлявся в душу, вона мені лагідно усміхалась і запевняла що все добре! "Іскорка з’явиться і вонаро зпалить вогонь, що зігріє холодне, відморожене серце." І нарешті все буде добре. І це я назвав брехнею.
Та зовсім недавно в душі з’явився вітер. Він почав вити, завивати, лякати душу. Але вітер той був теплим, лагідним, ніжним тай грів душу. Та сильно вив та скиглив; жалібно скиглив та грів. Інколи навіть обпалював душі руки, пальці, лице. Але душа терпіла, адже їй було тепло й так спокійно. Ми могли грітись в тому вітерці, калічити і нівичити душу допоки він не вщухне. І це я назвав спогади.
Та сьогодні душа не вгледіла іскорки. Та ж перейшла в вогонь. Все почало горіти, адже мені зателефонувала та, яку я щиро і палко кохав. Вона прагнула зустрічі. Душа горіла. Вона плакала. Захлинаючись в сльозах, вона благала й молила не йти. Їй боляче! «Не йди»- тільки й було чути в голові. І це я назвав розумом.
Та я не зупинився! А в серці пожежа - душа згорала.
І ось я стою під дощем. Чекаю. Її нема. Яка іронія. Нема.
В серці вже все згоріло. Йшов дощ.
Душа вся скалічена, обпалена й скривджена, лежала в тій маленькій місциночці. Вона безупинно плакала. Їй боляче.
Та ось, дощ став лити ще сильніше, і душі стало надто холодно. Душа злякалась. Вона хотіла знайти теплий вітерець. Але й той вщух. Немає, пропав. І це я назвав втраченою надією.
Душа мерзла разом з тілом. І раптом, вона згадала про те цілюще світло, тепле світло, про те чого вона прагнула опісля пожежі — про волю!
Йшов дощ. Я сам замерз. Мої сили кудись зникли. Я впав, і з моїх рук вирвалась душа. Я її не втримав.
І ось я бачу як вона скалічена й понівечена, проте усміхнена, летить до теплого, ніжного світла. Світло таке правильне тай спокійне. І це я назвав раєм.
Я лежав під дощем. Я її не дочекався. В голові гуло лиш одне слово. Це слово означало всі драми, комедії, епопеї душі та серця. І слово це було — життя.
ID:
320805
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.03.2012 01:54:32
© дата внесення змiн: 11.03.2012 01:54:32
автор: Dodi
Вкажіть причину вашої скарги
|
живіть з надією та наміром і все у Вас буде 
