Вона стояла на вершині пагорбу,
Де гілки одинокої берези зачіпали хмари,
Де на траві серед бузкового чебрецю
Розсипалися перлами роси ранкові.
А море стогнало й зливалося з хмарами.
Вона стояла над морем кольору його очей
І вглядалася удалину до болю в зіницях.
Та очі боліли не від сяючого моря
І не від блиску тих зорь, що впали туди вчора.
І не від того, що не розгледіла горизонту.
А ті очі боліли, бо були виплакані.
І сльози сяяли в хвилях морських
Разом з зірками, що якось попадали в море
І засвітили хвилі зсередини.
Хвилі, що здіймались до сірого неба.
Бо вона вже знала, що ніколи не побачить
Блиск тих зірок, що падали в море,
В його сяючих очах кольору морської хвилі.
Море забрало його у неї назавжди. Собі.
І тепер він там, де світять йому втонулі зорі.
-Як я буду жити без нього, скажи, -
Питала вона одинокої берези,
Якої ніжно торкалися пухнасті хмари.
А берізка тихенько хитала вітами
І гладила по голові трепетним листям, втішаючи.
Пам»яті потонулих моряків
фото автора
