Ні, ти не мачо, і не казанова,
І що в тобі знайшла моя душа?
Ніяк у нас не в'яжеться розмова.
Ми мов на лезі гострого ножа.
Ми зовсім різні. Ти і я – не пара.
Та все ж таки це я дала нам шанс.
А ти почуєш, як моя гітара
Співає зізнання мого романс?
І я ж не божество, я – справжнє stervo!
Молитися на мене ти й не смів.
Тягнусь до тебе, як до сонця дерево,
Та, виявляється, ти цього не хотів.
Чого ж хотів? – Я спробую спитати.
Чому лише спочатку милим був?
Напевне, не збирався щось серйозне починати,
А як почав – всі лестощі забув.
Я, правда, не люблю усіх тих «зайок»,
Тих «сонечок» і всіх твоїх «кукусь».
В тобі колись давно помер прозаїк,
Я ж ламаної рифми не боюсь.
Це все не те, чого мені потрібно.
Я хочу буть потрібною сама.
Та не служницею, розмінюючись дрібно,
Але і не причиною життя.
Щодня вповатись хмелем поцілунків,
Тонуть в міцних обіймах почуттів,
Ділити радощі життя дарунків
Хотіла б я. А ти б цього хотів???
Чи зможеш мої очі прочитати?
Вгадати всі бажання наперед?
Комусь ти міг змінитись наказати,
Мене ж під себе ти не підженеш!
Якщо ти хочеш стати тим єдиним,
Якщо зумієш сам змінитись ти, -
Цінуй і поважай мене віднині,
Врятуй мене від злої самоти!
Усі мої слова – лиш подих вітру...
Нікчемна купка лиш «загальних фраз»...
Та я прошу – лиш спробуй зрозуміти,
Інакше в світі більш не буде нас.
