Зараз середина XXI століття. Я сиджу в напіврозваленому будинку в спустошеному місті. Сиджу і думаю: що ж я зробив неправильно? В чому я винний? І в чому винні всі ті, хто так і не відчув смак справжнього життя? Мені всього 14, а все, що я бачив – це біль, страждання і смерть, смерть, смерть… тепер, коли я доживаю свої останні місяці, тижні, а, можливо, і години життя в самотності, я згадую все, що мені розповів мій Батько. Він не був мені кровним, біологічним татом, бо мої батьки померли коли мені виповнилося 3 роки, але він був єдиною моєю родиною весь цей час. Саме він прихистив мене тоді, коли всі інші рятували власні життя. Батько був дуже розумним і всі свої знання він старався передати мені. Від нього я навчився читати, писати, рахувати, але головне – він розповів мені історію – те, що було до мого народження.
За словами Батька колись на Землі було мирне життя, люди тоді жили безтурботно, не особливо роздумуючи над далеким майбутнім. Та й далеким майбутнім для них було все, що відбудеться після власної смерті. Ресурси на Землі поступово вичерпувалися і першою гостро постала проблема нестачі питної води. Звісно ж були винайдені способи переробки і очистки води, але поступове вичерпування корисних копалин та інших ресурсів породило в серцях людей страх – саме той первісний страх, якого людство хотіло позбутися від самого початку свого існування. Страх породив параною, параноя переросла в ненависть, ненависть вилилась в агресію, а агресія втілила в реальність найстрашніші кошмари, перетворила цілий світ на пекло, пекло, в якому панував той же первісний страх. Виснажена односторонньою експлуатацією і війнами планета відповідала все новими і новими катаклізмами, лише зміцнюючи ланцюг людського егоїзму. Боячись за своє життя люди використовували найстрашнішу зброю, не замислюючись над наслідками. Все це вилилось в світ, який я бачу перед своїми очима. Бездумно піддавшись страху людство знищило власне майбутнє.
Від виснаження я заснув, а, можливо, і втратив свідомість. Для мене це теж саме, бо снів я ніколи не бачив. Про них мені розказував батько. Він сказав, що коли людина засинає, то вона потрапляє в чарівний світ, який виходить за рамки здорового глузду. І в тому світі можна побачити свою мрію. Чому ж я ніколи не бачу снів? Мабуть людям без майбутнього не потрібні сни… хоча, яка іронія: та мрія, яку я хотів би побачити у сні – це і є майбутнє. Коли навколо немає нічого, тоді єдине, що залишається – це роздуми. Але знову пора вирушати в дорогу. Куди я йду? Що я шукаю? Ці питання часто лунали в моїй голові. В мене немає причин продовжувати жити, але я все іду і іду від міста до міста, від села до села, хапаючись за крихітну надію прожити ще один день. Давно вже я не зустрічав нікого живого, лише купи трупів і скелетів на вулицях міст, в будинках, та й взагалі усюди. В цьому просякнутому радіацією світі вижили лише одиниці, але і нам недовго залишилось. Найпоширеніший спосіб виживання – канібалізм. Люди, втративши здоровий глузд, зберегли лише людську зовнішність. Натомість вони перетворилися на бездумних скажених тварин, підвладних своїм інстинктам.
Нарешті зайшло сонце. Це означає, що пора вирушати. Під його палючим промінням іти неможливо – воно вб’є тебе так само, як і більшість тих, хто зараз лежить на вулиці. І ось я знову вирушаю в дорогу. Вийшовши на вулицю я бачу те, що не розгледів в ранковому тумані, коли зайшов в це місто: напівзруйновані багатоповерхівки моторошно нависли над головою, дороги всипані уламками будинків і машин, в повітрі стоїть вже давно знайомий трупний сморід – стандартна картина. Я іду вздовж цих вулиць переживаючи змішані почуття страху і надії зустріти живу людину. Востаннє така зустріч відбулася 19 днів тому. То була жінка віком років 40-50. Коли я її побачив, вона плакала і голосно молилася всім богам, яких тільки знала: від Перуна і Зевса до Ісуса, Аллаха і Будди. З тих слів, які мені вдалося з неї витягнути, я зрозумів, що вона, як і я, подорожувала в надії вижити, та все ж зламалась. Також вона мені сказала, що десь на півночі все ще може бути територія, на якій залишилась рослинність – такий собі оазис в пустелі, на яку перетворився наш світ. Я не знаю, чи це правда, чи це лише витвір її фантазії, який вона прийняла за реальність. Мені в будь-якому випадку потрібно кудись іти, тому я взяв курс на північ. Та жінка померла на тому ж місці, де я її зустрів, за кілька годин після нашої розмови. Вона продовжувала відчайдушно молитися аж до останніх секунд свого життя.
За ніч я дійшов до північної окраїни цього міста без назви і знайшов більш-менш цілий будинок, щоб перебути день. Перед тим, як вкотре провалитися в невідомість, яку представляв для мене сон, я знову згадував Батька, який помер 2 місяці тому від хвороби, яку до війни навіть не вважали смертельною. І знову я плакав, гарячі сльози стікали по обличчю. Яке ж марнотратство ці сльози, та спинити я їх не можу. Одного разу, коли Батько розповідав мені історію, розповідав про постаті, які її творили, я в нього запитав: «Чому в нас немає імен? Чому ми їдемо по безіменних вулицях міст, в яких також немає назви?». На це я отримав відповідь: «Війна. Саме вона стерла всі імена і назви. В світі, в якому ми живемо імена не мають значення. Я – Батько, ти – Син, ми – сім’я і імена нам ні до чого, а інших виживши твоє ім’я цікавить в останню чергу». Тоді я нічого не зрозумів, проте зараз я починаю бачити сенс в тих словах.
Пройшло вже 37 днів відколи я залишив безіменний мегаполіс. За цей час я побачив багато привидів колишніх міст і сіл та жодної живою людини. Складається враження, що я єдиний, хто вижив і це лише додає гнітючості. Їжа, яку вдалось дістати в минулому місті закінчилася вчора, а води залишилось лише на кілька ковтків. Невже це і є мій кінець? Я думав, що вже давно підготувався до смерті, але зараз відчуваю, що готовий їсти мох, який віднедавна почав з’являтись то там, то тут. Температура за останній місяць помітно знизилась, та й вологість тут вища. Можливо, я зараз як ніколи близький до того оазису, а можливо це всього лише моя уява, породжена відчаєм і виснаженням. Як би то не було, але це все лише додає мені бажання жити і збільшує страх перед смертю.
Минуло ще кілька годин. Від спраги я, мабуть, не помру, бо небо вже закрили дощові хмари. Двічі мені здалося, ніби щось невелике промайнуло недалеко на землі, але знову я не впевнений, що це не моя уява. Почав падати дощ, і не просто дощ, а злива. Після того, як я набрав повні фляги води, рушив далі з новими силами і ентузіазмом. Пройшовши ще з годину я побачив печеру. Краще перечекати день тут, бо не відомо, чи знайду ще якусь схованку до того, як закінчиться дощ і вийде сонце. В печері прохолодно, але сухо. Як завжди, перед сном, я згадував Батька.
Я просинаюсь, бо відчуваю на шкірі щось тепле і приємне. Відкривши очі і оглянувшись навколо знаходжу себе лежачим горілиць на траві посеред лісової галявини, залитої сонячним промінням. Відчуваю легкий голод, тому встаю і інстинктивно щось шукаю очима. Ось моя ціль – кілька кущів малини і смородини. Я підбігаю до них і починаю жадібно зривати і їсти ягоди. Я не розумію чому, бо спішити мені немає куди, та я похапцем рву ягоди, і , навіть не жуючи, ковтаю. Ще мить і все навколо темніє, земля під ногами розламується і я падаю в безодню, зажмуривши від страху очі. Коли я знову їх відкриваю, то бачу, що я все ще в тій холодній печері, в якій був зранку. Сон?! Невже це був сон?! Вперше в житті мені приснився сон. Та несподівано мене огорнув якийсь незрозумілий смуток. На серці стало так важко, як було тільки після смерті Батька. Світ, який привидівся мені у сні був повною протилежністю реальності. Я згадав, де бачив ту лісову галявину. Цей пейзаж був на одній з фотокарток, які мені показував Батько. Фотографіям зараз близько півстоліття і зробив їх ще Батьків дід.
Коли я підвівся, то відчув, що був навіть більше виснажений, ніж перед сном. Ноги мене ледве тримали, а голова йшла обертом. Спав я довго, бо коли вийшов з печери, то побачив ясне зоряне небо. Знову переді мною простягнулась невідомість, але цього разу я відчував страх і смуток, яких не було раніше. В свідомості промайнула думка: «А чи доживу я хоча б до світанку?». З кожним кроком ноги ставали все важчими. Вибравшись на ще один пагорб я клякнув на коліна і зразу впав лицем в вологу землю. Доклавши неймовірних зусиль я зміг повернутися на бік і побачив, що на сході вже видніється сонце. І ось я лежу, безпомічний і безсилий споглядаю як сонце сходить з-за горизонту і думаю про те, чому я повинен розплачуватися за недалекоглядність інших, про батька, про лісову галявину зі сну. В моїй голові рояться різні питання, на які я так і не отримаю відповіді. Чи буде Земля ще колись такою, як на Батькових фотографіях? Чи є ще хтось живий в цьому світі? Чи зустрінусь я з батьком після смерті? Думки поступово вислизають з моєї голови, свідомість втікає від мене і я занурююсь в темряву. Нарешті… Кінець…
ID:
321544
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.03.2012 16:49:07
© дата внесення змiн: 13.03.2012 16:49:07
автор: BeeZone
Вкажіть причину вашої скарги
|
