Якось, в мовчазливій темноті,
Де сонце пожиралось морем.
Я тихо плила в тій імлі,
Захлинаючись своїм горем.
Душа була закутана в лати,
А тут взяла, і заіржавіла від солі.
Адже я змушена покидати,
Рідні, батькові руки захололі.
Колись, така рідна мені людина,
Стала чужа і на те є причина.
Спитаєте яка? Вона топилась в алкоголі…
Спогади, любов – все розчиняється поволі.
А скільки часу пройшло… от, пам’ятаю:
Як мала, зовсім крихітна дитина,
Тулюся до батька, і сонно позіхаю,
А він ставить в ліжко, й з головою вкриває.
Тихо скаже, що любить, - боячись, що почую,
Швидко зачинить двері, і залишить в самоті.
Та втім, я знаю, скільки для нього вартую.
І що я в безпеці, в його одвічній доброті.
Скільки я хочу сказати зараз
Спроба за спробою… і ще один раз!
Чи слова мої були зухвалі?
Чи буду я потрібна цій людині надалі?
В нього тепер, інші є цінності…
А я? Десь залишилась в морі.
Не любима, чужа, в човні «Безпомічності»,
Забута й покинута, в емоційному декорі…
ID:
864634
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.02.2020 00:13:47
© дата внесення змiн: 13.02.2020 00:13:47
автор: Мира Хельвок
Вкажіть причину вашої скарги
|