Його величність випадок – мов постріл,
Я трохи розгубилась – вибачай,
Ти уникав мене п’ять років поспіль,
А я тебе чекала, зазвичай.
Два погляди. Два докори. Дві долі.
Хотів мене розчулити? – Облиш.
Ти не побачиш сліз моїх і болю,
І, скільки не дивись – не спопелиш.
Скажи, коханий, як тобі без мене?
Чи серденько хоч інколи щемить?
Мої дівочі мрії незбагненні
Ти зруйнував в одну єдину мить.
Ті мрії вже ніколи не здійсняться,
Та вже й не треба зайвих сподівань,
Вони не варті втраченого щастя
І без жаги роздмуханих бажань.
Моя любов, палка і безпритульна,
Поволі згасла, дякувать часу,
А туга в серці – то лише відлуння,
Тобі іі на згадку я несу.
Від дотику твого вже не здригаюсь,
Не шаленію від зухвалих слів,
І чим завгодно, любий, присягаюсь,
Що ти мені навіки відболів.
Зійде журба на тій життєвій ниві,
Де сіяла я долю знов і знов,
І громовиці оплески бурхливі
Не викличуть на «біс» мою любов.