Душа загублена у світі заблукала.
Відділена була від тіла й проклинала
Всі дні, що довелось разом прожити.
Не вміла плакати, сміятись – лиш тужити.
Не вміла смуток свій напоказ виставляти.
Жадала мовчки слухати й страждати.
І вчилась гратися тремтінням свого тіла.
Та кожен такий раз душа все мліла.
Душа шукала спокою, самотності.
Одного дня таки здалась хоробрості.
Зробила перший крок – й до неї линули.
Та потім лиш чомусь саму покинули.
І була в неї тиша, було темно.
Здавалось, щастя було близько й так взаємно!
Але з-за тіней вискочили дикі мрії
І отруїли спогади і всі її надії.
Та врешті вирвалась з темниці свого тіла.
Вже свічка більше не горіла, тільки тліла.
Не залишилось більше світла, стало темно.
Нарешті вмерла й жити стало так приємно.
