На вулиці тепло,чайки літають над моїм вікном. А ти. Ти більше не вмієш літати. Кожного ранку я прокидаюсь о восьмій,купую свіжий хліб і ламаю в надії,що ти ненароком заглянеш у моє вікно і сядеш на стріху поїсти крихти. Я чекаю щодня,щоранку,щоночі. А хліб все черствіє і черствіє. Тобі він більше не потрібен. У тебе є сонми інших,чужих вікон. Але..Подивись,куди прямують світлячки. Лети за їхнім смарагдовим сяйвом. Якщо тобі раптом відмовлять крила – біжи за ними. Тільки благаю,не втрачай цю тонку стрічку слідів. Кожному потрібна хоч краплина магії. Я ж даю напитись нею сповна. Проте лише коли чую шелест твоїх пір’їн на своєму балконі. Не позбавляй мене чутливості. Я й так перестала варити каву вранці. Мені потрібне щось більше за слова і дотики. Я хочу,щоб ти подивилась у мене,проштовхнулась крізь внутрішні органи і залишилась там, де вакуумність співає свої незримі пісні. Але не так,як інші - залишаючи шрами на моєму тілі. Ні,ти глибше. Ти залишиш шрам у безодні. Ти уже залишила. Твої пір’їни ріжуть гостріше за ніж. А металеві помахи призводять до падінь. Тому ти більше не вмієш літати. А я все – одно прокидаюсь о восьмій.
