Поліна кожного дня спускалася і підіймалася сходами, хоча й жила на дев’ятому поверсі. Не через страх перед чимось, а більше через огиду до переміщення. І просто бути так близько до незнайомих людей. Від цього нікуди не дітись, але можна противитись, протистояти, поки лишається ще щось у тобі. Бодай якийсь простір, щоб по можливості наповнити його. А чим – то вже зовсім інше, близьке, але інше. Добре, що до набережної з якою вже встигла зріднитися недалеко. Ніби це місце завжди було її, вона здавна прагнула до нього, хоч і не знала, багато чим пожертвувала заради нього, і була готова чи не всім, аби тільки мати змогу лишитися тут до кінця. Так буває з деякими людьми, але тоді страшно стає без видимої причини, здається, що ти втрачаєш все, що до цього становило невід’ємний від тебе сенс всього існування, слугувало виправданням для всього, що стається поза волею, і тоді ти врешті, долаючи сумніви, відступаєш, ховаєшся, брешеш; борсаєшся в цьому мертвому морі, поїдаєш свої атрофовані рештки. Наївно вірила в такий розвиток подій. В закінчення бодай-чогось.
Плюскіт хвиль об бетонні плити, вишукана симфонія; різноманіття звуків, які з різних сторін, символізуючи неминучу смерть всіх речей в тихому, безбарвному забутті, плавно спліталися в одну мелодію, яка наче з якогось іншого світу, крізь невидимі повітряні тунелі як єдина чи остання його краса, проникала в її світ, окремішній, було щоразу винятковим, не схожим на всі інші і на той один, так і її світ кардинально відрізнявся від іншого, ворожого, залишаючись неповторним у своїй придатності для життя; невдач та перемог, що його супроводжували. Ці хвилі день за днем, одна за одною прибивали до узбережжя її спогадів думки про Христю. І в них вона чомусь незмінно стояла по коліна в піску, худюча, з відсутнім виразом обличчя і з хитрою, трохи злостивою усмішкою, якоюсь аж противною, навіть огидною, і Поліні завжди важко давався цей спогад і, водночас, він був яскравим, свіжим, витискав всі інші, звисаючи перед очима непідвладною часові фотокарткою, коли вона намагалася відгородитися від усього і бездумно сиділа біля води, вдивляючись кудись далеко; там були надійно сховані всі її таємниці; руки вздовж тіла, волосся закриває лице і видно лише прикушені блідо-рожеві губи; наче шматина, що розвівається посеред засіяного соняшником поля. Саме такою вона чомусь запам’ятала сестру.
В інші дні, з іншими спогадами, – мама повертається з роботи і знаходить щось таке, чого вона не зробила, але мусила б; батько, повернувшись до стіни, рахує або й взагалі без них, вона сиділа на березі і думала про те, куди воно все відходить, якими кроками, в якому взутті, а може, воно постійно знаходиться поряд, дружнім, охриплим голосом нашіптує на вухо, супроводжує нас в дорозі, негаснучими зірками в смолянисто-фіолетовій безодні, або й саме є дорогою, якою ми вкотре, без пам’яті, проходимо, повторюючи всі помилки чи змінюючи все до непізнаваності, все те, що одного дня з’явившись в нашому житті, стає його частиною, не може ж воно зникати безслідно, десь має бути місце для всіх цих подій, думок, людей; та одного дня воно раптово розірветься, ніби повітряна кулька, висвітивши кімнату білим передсмертним світлом, бо завжди ще є над чим подумати, від млявого безсилля, лишивши по собі конаючу уяву, і попритрушує сивим попелом очі застрелених під під’їздом псів.
Тоді, коли ще лаялися і сміялися разом. Двоє осліплих кошенят, для яких вже приготували емальоване відро, наповнене крижаною водою. І всі ці відважні дитячі змагання за чиюсь увагу, похвалу зі сторони, що смердючим мастилом розливалася по всіх збитих в клубки і забитих по кутках спогадах. Хай їх ще й не набралася достатня кількість для чогось, але й того, здається, досить. Може ще щось і витримають, може навіть куди-більше, ніж можуть уявити, осилити; хтозна. Потому таке ж пустотливе розмотування, оповите легкою гнівливістю. Христі було тринадцять, – така усміхнена з притаманною легкістю дихання, незграбністю, дещо переобтяжена власною винятковістю та відчуженням ззовні, але загалом безтурботна, кмітлива, непомітна дівчинка. З довгим світло-русявим волосся і великими темними очима, в яких інколи навіть раптово проступала якась невидима хвороблива жовтизна. І ніхто не знав про що вона думає. Частково довірялась старшій сестрі, бо вона вміла втішити. А для Поліни, то було важким тягарем, який ще й досі тисне на плечі. Так, хоч-не-хоч виникає бажання зрадити довіру. І любов чи пресловута вірність тут ні до чого. А радше, десь глибоко, під купою мотлоху приховуване прагнення до самотності. Але потім, щоб на тебе рівнялися, прислухалися. І щоб хтось ділився з тобою своїми найпотаємнішими секретами. Це заводило в глухі кути майбутнього божевілля, яке звідкілясь повільно пускало коріння в невинних спробах знайти власний шлях порятунку, або двері, за якими на тебе чекатиме щось зовсім інше, те, на що ти справді заслуговуєш. І вже коли мама поїхала і забрала Христю стало тривожно, звичайно не відразу. За тимчасовим полегшенням, ніби позбулася надокучливого щеняти, прийшло довготривале розчарування, і серед ночі, коли не вдавалося заснути, і після школи, коли поверталася виснаженою і замертво валилася на диван, молилася, щоб воно повернулося і до крові облизувало обличчя шершавим язиком і легенько, граючись, кусало за пальці. Проте щеня не поверталось і, розгубившись серед невідомих раніше обставин та більш суворіших вимог нової, ворожої зграї, голосно скавчало про допомогу, та ніхто не приходив, не чув, всі лише спостерігали, і зрештою, воно освоїлось і почало оскалюватись. Хапалося зубами ще саме не знаючи за що. А Поліна лишилася зі старою хворою бабцею, і це було за кілька тижнів до початку останнього року навчання. Вирішила твердо і поклялася, що не змінить свого рішення. Дала собі так звану «клятву бідності». Віднедавна її звідусіль почали оточувати несподівані знайомі: старі, що з’являлися нізвідки та нові, яких ніхто нікуди не кликав. Спочатку жахнувшись, вона згодом охоче поринула в цю приємну, нерозпізнану каламуть з головою, топлячи в ній безпричинний сум та апатію, які раніше відштовхували від неї навіть найбільших невдах та відлюдників, а тепер і поготів. Більше того, кінець літа не став прикрим завершенням цієї безтурботної хмільної ідилії. Може саме тому, далі стояв такий туман, що різало очі і забивало дух, густіший та нестерпніший, ніж капля смоли на шкірі.
ID:
347784
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.07.2012 00:04:59
© дата внесення змiн: 03.07.2012 00:04:59
автор: ларс
Вкажіть причину вашої скарги
|
