Її Львів,- і досі закоханий у нічну безодню неба, такий щирий, ніжний, привітний, сьогодні - далекий, чужий, зболенний лютневими пристрастями Зими. Старенький трамвай нагадує про сіру занедбану буденність, перехожі вулиці, заклопотані своїми проблемами, не дають найменшого поштовху до усмішки, вуличний хаос, завірюха і жодного натяку на те, що сьогодні хоч щось увійде в Її душу, подарує кусочок романтики, запалить вогник тих дивних для усвідомлення почуттів, зачарує, приворожить, а потім... Хай зникне!
Дарма, дарма, дарма, що у серці зневіра. Тільки сьогодні, хай навіть на один вечір, на мить, на долю секунди, у якій відкривається усе життя, на подих, відчути, згадати, збагнути, закохано подивитись у даль, і просто чекати на щастя побачити знайомі очі. Як давно Вона не відчувала, не мріяла, не зупинялась просто, щоб глянути у нічне небо. А сьогодні... Не може пояснити, щось дивне ввірвалося в душу, кинуло шмат надії і прошепотіло “Досить!” А потім пішло, наробивши в серці гармидер, і не сказало, чи вернеться...
І все-таки Вона залишилась на тій зупинці вчорашніх ілюзій: вперта, горда, незмінна, так і зосталася в очікуванні незбагненного дива. Надія, яка так палко виривалася на волю, закричала, забилася сполоханою пташиною, залишаючи слід роз'ятреної рани. Але раз-у-раз її віра так вперто запалювала вогник Любові...
Ні!!! Ні!!! Не можна допустити останнє, не зараз, не в цю мить, ніколи... А чому ж так вперто б'ється серце, чому дає ще жити, чому не може впасти серед розбитих мрій, заснути і не прокинутись, чому ще здатне боротись, чому не може так просто піти?.. На ці вічні запитання Вона і досі не знає відповіді. Чи то доля дає поштовх іти далі, ступати важкою ходою по львівській бруківці, чи життя вперто кричить: “Не здавайся!”, але Вона йде. У серці крім болю не має місця ні для кого, жодних емоцій, жодної сльозинки на обличчі за останніх кілька років і навіть жодних думок.
Аж ось і зупинка. Старенька кав'ярня манить аромооксамитом львівської кави, кілька відвідувачів, байдужих до погоди надворі, її улюблений столик біля вікна,- саме тут відкривається її світ, незнаний, непідкорений, далекий. Кава, коньяк, біль. На устах спогад, що ріже, наче ножем, у серці- зовсім нічого, у душі кілька ран із запахом вчорашнього і лише крихта мрій...
...Ніхто не прийшов... Все-таки Ніхто не приходить... В застиглих зелених очах якесь далеке відлуння. Кава, коньяк... Завтра Її знову можна побачити тут: те саме розхристане волосся, той самий погляд і ті самі безнадійні надії...
P. S. Не питайте хто Вона, де живе, чому не вміє більше плакати. У ній так мало життя, але таке бажання жити. Вона звичайна пересічна жителька(чи житель) вашого міста, А може у цих рядках, ви впізнали кожного з вас у хвилини найбільших розчарувань. Вона сильна і обов'язково у шибку тієї кав'ярні постукає Її щастя. Вірте, боріться, кохайте, відчувайте і ніколи не здавайтесь, бо лише Віра, Надія, Любов дають те, чого так прагне Ваше серце. Не бійтеся впустити у свою душу клаптик неба, запросити погостювати Весну, помріяти, відчути...
Життя - Богом даний привілей, воно- прекрасне! Пам'ятай про це!
І все-таки Вона залишилась на тій зупинці вчорашніх ілюзій: вперта, горда, незмінна, так і зосталася в очікуванні незбагненного дива. Надія, яка так палко виривалася на волю, закричала, забилася сполоханою пташиною, залишаючи слід роз'ятреної рани. Але раз-у-раз її віра так вперто запалювала вогник Любові...
В цих рядках себе віднайшла. Захотілось поплакати, щоб ніхто не побачив... Торкнулось глибоко. Розчулили ви мене.
Неймовірно написано. Хочеться для себе залишити, в обране.
Весняна Осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як добре, що Ви є. Бо Ви як ніхто інший тонко і особливо відчуваєте мою прозу. Заради цього, хочеться знову створити творчий безлад на столі, включити настільну лампу і писати... Дякую Вам за всі теплі візити. Завжди Вам рада
Знаєте, я читала-читала-читала і, дійсно, знайшла в кожному рядку себе в хвилини розпачу...той самий Львів і той столик біля вікна...і знаєте що - дякую Вам за останній абзац...
чудово...захопило
Весняна Осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам!!!! Рада, коли так. Цей твір писався півтора року тому, також у хвилини розпачу. Раптом захотілось знайти світло, веселку і саме життя і вручити його читачам. Дякую, що відчули
