Єва та вітрильники
Що ти першим ділом зробиш, прокинувшись зранку в кімнаті, яка перетворилася на океан? І це зовсім не метафора, не гарний зворот – аби прикрасити речення. Що, коли усі томики Кафки дивними рибинами плавають біля люстри, а колекція крихітних кактусів, що налічує аж три екземпляри, вальсує у вихрі води?
Шукатимеш неіснуючий акваланг? Помацаєш шию, нажахана думкою знайти там бридотні зябра? Може, добряче протиратимеш очі, намагаючись розвіяти цю мокру ілюзію?
«Тік –так» - трохи приглушено рахуватиме секунди підмоклий годинник із зозулею десь глибоко всередині. У неї, либонь, алергія на воду. Час пливе набагато швидше, ніж тлусті Кафкориби, які досі ще повільно рухаються, розкланюючись матінці-люстрі.
Ти глибоко вдихаєш розчинений кисень. Вода не лоскоче ніздрі, не топить легені. Ти просто собі дихаєш, так вільно і гарно, немов у парку ранньою весною.
Відштовхуєшся від ліжка, всього кілька гребків – ти біля вікна.
Що ти бачиш там, люба Єво? Чому сама схожа зараз на рибу із великим відкритим ротом – немов повний місяць?
Все навколо – океан, солона вода. Барвисті парасольки табунцями плавають коло сусіднього будинку, немов розчинна веселка. Білизна тікає зі шворок, напинається і білими привидами мчить за підводною течією. Оберемки квітів із квіткового магазину поблизу, танцюють дивні танки, сплітаючи вінки своїми пахучими тілами. Щойноспечені пухкі хлібини легко застрибують у відчинені кватирки. Єва у велетенському захопленні. Шукає поляроїд. Як же іще пересвідчитись у реальності того, що навколо?
Поляроїд ніяк не знаходиться. Єва байдуже махає рукою і відчиняє вікно. Теплий потік води приємною ковдрою огортає її вкутане в піжаму тіло.
Єва випливає на вулицю.
Тут геть порожньо.
Ти тільки зараз це помітила, чи не так?
Абсолютна відсутність людей. Воно і добре – люди завжди все псують.
Гадаєш, Єво, тебе вже ніщо не здивує - після ранкового кімнатного океану? А що, коли я трішки поверну твою голову вбік та покажу неймовірний корабель із кораловими вітрилами? Не здивуєшся, Єво-Ассоль?
Тільки мить – і вона міцно тримає гладенький штурвал, схожий на сонце.
Що це? Різкий удар, світ догори дриґом. Дощ із білих кристаликів. Сніг (?)
Чорт забирай, що коїться?
Жахливий тріск, неймовірний вихор води легко підхоплює судно, тягне до утвореної вирви. Єва не встигає навіть закричати.
Дитячий плач.
Бідолашко, чого – сльози?
Чудова снігова куля, подарована любим татусем, та, де цілий світ всередині та ще казковий вітрильник просто в серцевині - вкотре розбита. Яка жахлива випадковість.
О, Єво. Не плач, люба. Купимо нову.
Пограй краще із Адамом. Він нудиться сам у саду.
І, бога ради, не лізь до яблук!