Мої тьмяні надії, ці квіти попелясті,
Щодень вже поливають тривога і страхи.
Чи ще вони цвістимуть, чи вижить їм не вдасться?
Чи, може, їх ще вдасться від болі вберегти?
Я так бува згадаю: ці очі, каре небо,
Ці очі – що безодня і смисл, і життя.
Отак бува згадаю, згадаю я про тебе,
І вже від сподіванок немає вороття.
Чого ж ти впав у душу – мою, а не когось там?
Чого черговий спокій кінчається, де ти?
Вселивсь назавжди в серці – не хочеш бути гостем.
Не хочеш просто знятись і просто геть піти.
Не хочеш, то й не треба. Бо я тебе кохаю.
Якщо підеш із серця, з тобою я піду.
Питаю про самотність, про біль тебе питаю.
А ти відповідаєш про зорі у саду.
Не знаю, що ж там далі, куди ведуть дороги.
Та зараз ми йдем разом, з тобою крок-у-крок.
Там далі будуть балки і двері, і пороги.
А ми дійдем до саду – до саду із зірок!
