На Замковій горі сиджу
І споглядаю —
Я бачу після бідного дощу
Той самий дім зцілющого кришталю,
Де наші губи в ручаю
Злились у річку потайну Почáйну.
Але і сонце вже не теє:
Заплила осінь в небеса,
Твої багрянії лілеї
Покрила з вереском роса.
Золóтить хмарами печалі,
Бо осінь руку подалá
Й примчала
До твóйого вікна.
А ти мене, а ти мене
Забула,
Як забува своє
Та сива-сивая зозуля
Дитятко чепурне
Поміж чужого велелюддя.
Мої слова пустоголосі,
Для тебе я —
Лише дрібненький пóсяг,
Який об скелі можна розбивать,
Такий порожній.
А що мені, а що мені?
Сиджу у річці трав
На Замковій горі
І згадую ті солодкаві
Стрічання наші в темноті:
Плачем ридаю,
Так, ридаю.
Я те ж не цікавилася, бо не вміла і не знала, що це таке.А потім мене навчили інші. В інтернеті є. А от щодо рим, інколи шкутильгають, бо ведмідь на вухо наступив мені. Я їх чую, там де їх нема. А може навпаки -інші не чують, а я чую
Сергій Ожібко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не знаю, інколи серце відчуває краще будь-яких розмірів, чесно! А рими - це також смаковиння.
