Ти не кохаєш… Я тебе любила,
Любила, чуєш! Але не люблю…
Любов зомліла, знаєш? Розумієш…
Умерла, вбивця її ти.
А ми ж літали в зоряному небі,
Тримаючи у долонях чудеса,
В уста усмішку нам вкладать не треба,
Ми усміхалися із сонцем у очах.
Все було добре, та любов розтала,
І за вікном вже плачуть небеса.
Тепер здається, ось коли її не стало,
Що це був сон, прекрасний сон. Хоча?
Ти не придумаєш такого щастя
і це тобі ніколи не присниться,
Таке буває тільки коли раптом
того зустрінеш,з ким життя здається
Вже й не життям мільйони років,
як одна секунда.. й кілька кроків
лишилося лише ступити,
знайти і вже ніколи не впустити!
Тримати це кохання у долоні,
і берегти, і вірити у нього,
і бути у любові у полоні,
і не хотіти утекти від цього.
Зігріти крапельку любові нишком,
Дмухнути і в серденько заховать!
Про цю любов не пише жодна книжка..
Таке кохання можна відчувать…
Знаю, я бездумно ступаю
по калюжах вчорашнього дня
і навіщось уперто шукаю
залишене вчора життя!
В моїх очах не квітнуть орхідеї,
Я не літаю до зірок вночі
Моя душа іще жива, ще вірю…
Та думав я умру, без тебе… Ні!
А як любов боролася за тебе!
Ти не дізнаєшся, не хочеш знать…
Навіщо? Це тобі не треба!
Куди ж тобі, любов’ю захворать!
Не поважаєш, авона боролась,
Та з нею не стало і мого життя!
Був тільки ти, ти , ти.. Не сила!
Любов! Любов? Любов… Вже не моя…
Вона здається лиш тобі служила…
Ні не служила, ти не здався їй в полон!
Ти сильним був… У тебе була сила!
А сила в чому… В твоїх почуттях!
Ти ж не кохав! А я тебе любила…
Любила! Чуєш? Але не люблю!..
Любов розбилась, знаєш?!. Роз-ле-ті-лась!!!
Умерла… Ти її убив..
