Між пасмами сивими – неба просинь,
Немов хотів хтось фарби всохлі стерти.
Ми знову стали старшими на осінь,
І, певне, розгубили всі мольберти –
Можливі і не дуже барви літа, –
Коли, забувшись в вільному падінні,
Літали – безтурботні, наче діти.
Заходився десь вітер в голосінні,
Та ми були байдужі того плачу –
Ми нашу юність досі в серці носим,
І час не владний нам змінити вдачу,
Хоч знову стали старшими на осінь.
Щоосені так само нам синіє
Між пасмами сивими в небі просинь,
І молодість у серці не старіє,
Хоча зима вже сріблить наші коси.
Давно уже віджили наші весни...
Але ти є, і досі тісно в грудях
Моїй любові. Вірю – крига скресне.
Щасливими бувають й літні люди.
Нуууу... Не знаю, не знаю... Далеко не всі до старості не розгублюють підліткову легковажність і розважливість. Хочеться, звісно, бути таким собі панк-дідом, але боюсь стану занудним і дотошним пердуном)))
Ilsa відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
занудство і дотошність тобі точно не загрожує) ти ж Лев, як-не-як) тримай марку!)
ps. якщо закрити очі на мій "ліміт" у 20, то мені все ж хочеться бути такою собі панк-бабусею)