Вже не лишилося тепла в долонях
І вогник в серці ще ледь-ледь не згас.
Та щось таке пульсуюче й гаряче б’є у скронях,
Полотна шкіри вводячи в окрас…
Тепло пішло від нас в нікуди так раптово,
Не залишивши мейлу чи координат.
Все навкруги холодне, мармурове..
І принц пішов, не знявши білих лат…
І так нікчемно літо прихистку шукає
В серцях, які на осінь терпко хворі.
По сірих вуличках тепло у відчаї блукає,
А вітер хмарку шарпає надворі.
Така нікчемність способу життя
Чомусь нікого навіть не лякає..
Тепло, неначе стомлене дитя,
Якого так невміло осінь забавляє.
Воно так швидко кануло у тінь,
Воно пішло, та всі цьому не вірять,
Поникло в чорну підземельну сірь,
Де вже не гріє душу, не іскріє..
Так потребує світ цього тепла,
Та осінь холодить блакитним льодом..
Під руку з ним кудись любов пішла,
Зкувавши душу у стальні окови…
Вже не лишилося тепла в долонях
І вогник в серці ще ледь-ледь не згас..
Та щось таке пульсуюче й гаряче б’є у скронях,
Полотна шкіри вводячи в окрас…
