ми занадто близькі, аби бути далеко,
аби посторонь жити, розмовляючи з небом,
аби просто любити - без зайвого шуму,
аби небом навпомацки йти і не впасти -
з болючого глуму.
ми занадто стоїм, аби бігти на зустріч,
аби дати плече, щоб піднятись пліч-О-пліч,
аби з щастя сміятись, забути про сльози,
і в розрізане шатро плювати на страх
перед небом й погрози.
ми занадто люди, без причин аби жити,
віддавати потрібне - без жалю, без крику,
аби тихо мовчати, шукаючи долю
і знайшовши її не втратити знову.
аби жити без "просто", без "шкода" і "просить"
але з щирим "будь сильним", "ти зможеш" і "досить",
не потрібно було би тоді нам "занадто",
ми близькі, тому посторонь жити не варто.
