Сріблясто - сіре небо ховалося за протилежним пагорбом,розкинувшись бездонним куполом над мізерною щіпкою міста. Дивлячись на нього зверху, з обриву, здавалося ніби ти завис у польоті, заплутавши невидимі крила у сутінках неба. А небо справді було кошлатим і загубити в ньому можна не лише уламки крил, а й себе всього. Це небо манило до себе. Але довго довитися вверх було якось ніяково, адже внизу сумирно і водночас наполегливо чекало погляду покірне місто. Воно, безсумнівно, заслуговує на те, щоб я описала його: маленьке, не відоме великому загалу , його можна охопити одним поглядом. Але яка краса відкриється з гори, яка неземна вишуканість і гордість притаманна цьому місту, особливо вночі, особливо з цього боку! Воно блимало вогниками будиночків, самотніх багатоповерхівок, що досить сором’язливо височіли серед оберемків заплутаних вуличок, мигтіло тьмяними ліхтарями на роздоріжжях безлюдних вулиць, і творили дивовижну композицію, співпрацюючи з зоряно-місячним сяйвом.
…Обрив. Там закінчилась могутність лісу і розпочалась міська суєта. Туди приходили подумати, помріяти і розібратись у собі. Це місце вабило мабуть далекоглядністю, бо коли бачиш все навколо, віриш, що зможеш побачити себе. Комусь це допомагало, а когось навпаки губило. А тут раптом вона! Яка обіцяла світу не здаватись. Прийшла неочікувано, шелестіла принишклою травою, очима прохала місяць сховати її силует. На фоні нічного неба самотня людина створює тривожне враження, а в темряві не так соромно перед собою, меншає відповідальність і увага зосереджується на чомусь не надто важливому. Вона стояла сумбурно вдивляючись в далечінь такого колись рідного, а зараз чужого міста. Вона думала про таке рідне, а тепер таке чуже їй її ж власне життя. Вона дивилась вперед, а думка летіла назад. Вона вдивлялась лише тому, що просто дуже хотіла побачити щось… а можливо когось? Ні, боюсь це нереально… Чи розуміла вона неможливість своїх бажань? Відмовлялась розуміти, вперто закриваючи щілини свідомості, не залишала проходу здоровому глузду. І продовжувала жити! Минулим… Що було в її очах? Тиха мелодія вкраденого кохання і безодня. Безодня світу, безодня неба, безодня думки, безодня почуттів і душі.
Залишився лише крок… Вона не обдумуватиме, не витиратиме сльози і не прощатиметься з життям, не проситиме пробачення і не запнеться на краю. Вона закриє очі і просто зробить те для чого прийшла. Душа не кричатиме і не молитиметься. Просто вона знає, що це не кінець! Знає, що цей обрив не став ні для кого кінцем, а лише початком. Вона не боїться смерті, тому що впевнена що не зустріне її. Принаймні зараз. А цей крок у прірву ̶ неминуче прохання серця, яке вона виконає, бо не може не виконати!
Блиск!
̶ Зірка падає!!. А вона не розіб’ється?
̶ Ні, вона не долетить до землі…
Закінчення зовсім не меланхолічне, схоже на суїцид, або ж я поіншому сприйняла
Nessie відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ні, там не суїцид, це просто пролог роману, і зрозуміти його до кінця не зовсім можливо, для цього потрібно охопити усю плеяду подій) Спасибі, за те, що приділили час і прочитали, мені дуже цікаво почути думку сторонньої людини))
