Марта знає все. Вона знає що робити, коли йде дощ і вміє боротися з депресією, знає безліч стилів в’язання гачком та чотири мови. Ще в семирічному віці, після того, як сусідський хлопчик відібрав у неї «Чупа-чупс», Марта вирішила: «Буду сильною жінкою.» А знання, на її думку – це велика сила.
У неї немає подруг, бо вона не бачить в них потреби, і майже не заводить друзів. Навіщо? Марта знає все. Ось тільки не може зрозуміти, чому сімнадцять років потому при зустрічі з тим самим сусідським хлопчиком у неї, в дорослої жінки, перевертається все в середині. Та й його хлопчиком називати вже недоречно. Адже маленький хуліган виріс і став досить гарним і забезпеченим чоловіком. І її це неабияк злило. Адже вона повинна знати все. І зобов’язана зрозуміти, що коїться з нею в присутності Віктора (так його звати). Через це Марта і погодилась з ним на побачення, коли Віктор запропонував.
Вона знає про побачення все. Знає, як правильно сидіти, куди краще піти, як поводитись, як розмовляти і рухатись. Вона знає сотні способів звабити чоловіка і всі вдалі траєкторії пострілу очима в партнера. Їй Богу, ця жінка знає більше за Яндекс! Але…..але на побачення Марта ніколи не ходила. І саме через те, що вона знала про цей світ усе, що тільки можливо, вона ні трішки не хвилювалася перед своїм найпершим першим побаченням.
Віктор зайшов по неї о восьмій вечора. Вони вийшли зі спільного під’їзду і поїхали до кафе-бару «Рожевий восьминіг». Марта, проаналізувавши вибір розважального закладу, його назву, одяг Віктора, його зачіску, поведінку і форму брів (!), вже робила висновки сьогоднішнього їх побачення. Марта знає все. «Легкий флірт. Розважитись і відпочити водночас. Поїсти.» Таким результатом вона була майже задоволена. Чому майже? Марта саме це і намагалася з’ясувати на цій сьогоднішній зустрічі.
Було досить непогано. Вони пили червоне напівсолодке вино і танцювали під живу музику. Жартували, і навіть співали в караоке. Торкалися один одного руками і поглядом, фліртували і посміхалися. Та Марта знає, коли вчасно зупинитися. Навіть більше, Марта знає набагато більше. Марта знає все. Та сьогодні вона спіймала себе на гарячому. Застукала на місці злочину дивне своє бажання. Так, сьогодні б Марта воліла забути. Забути хоча б половину з того, що знає. Хотіла б, але не може…
Вони повернулися додому вночі. Молоді, червоні і п’яні. От тільки обидва не могли зрозуміти, чи то червоне напівсолодке так розігнало кров, чи щось зовсім інше, щось, про що вони просто боялись подумати.
Віктор провів Марту до дверей її квартири, попрощався і пішов. Він хотів її поцілувати, але Марта відвернулася. Бо Марта знає, що просто не змогла б зупинитися. Якщо чесно, їй дуже не хотілося зупинятись. Треба. Так треба. Комусь, окрім Марти. І вона це знала. Вона знає все.
А Віктор не здавався. Він запрошував Марту на побачення знову і знову. Знову і знову він був вражений ідеальністю і бездоганністю цієї жінки, але, на порозі своєї квартири Марта ставала байдужою, холодною маленькою дівчинкою. І тоді Віктор пішов ва-банк і привів її на поріг своєї квартири (жив він поверхом нижче). Він ніжно взяв Марту за руку, подивився в її очі і посміхнувся. Він так глибоко дивився в її сині очі, що напевне, дістав до самісінького їх дна.
- Може, зайдеш до мене? – посміхаючись промовив Віктор.
І ця посмішка, мов скальпелем, різонула Марту по серцю. Адже вона знає все. І точно знає, для чого промовляються подібні слова, і навіщо чоловіки запрошують зайти до себе в гості після побачення.
Марта, сповненого льодяного холоду поглядом, подивилася на Віктора, розвернулася і просто пішла. Пішла спокійно, гордо, витончено і довершено. Ось тільки посміхнулась на прощання. Стукіт її підборів по сходинкам, разом з пульсуючими хвилями відчаю, ехом віддавали Віктору в скроні. Пішла. Навіть не здогадуючись, що саме він ось уже скільки років хотів їй сказати.
Пішла. А наступного ранку Віктора не стало. Він зник із квартири разом із речами, котом Патроном і міні-колекцією раритетних машинок. Зник. І Марту це засмучувало.
А через деякий час не стало і Марти. Колишньої, холодної і всезнаючої Марти не стало. З’явилась Марта, яка просто багато знає, а не знає все, Марта, у якої є найкраща подруга Ліля і песик Купер. Але ясний розум і свою гордість Марта лишила при собі.
Якось вона поверталася з песиком з прогулянки. Поспішала, бо на неї вдома вже чекала Ліля. Біля під’їзду Марта побачила фургончик, з я кого двоє кремезних чоловіка носили до будинку меблі та запаковані у коробки речі. Вона відразу здогадалася, що хтось переїхав жити до їхнього під’їзду. Аж тут Марта відкрила рота від подиву. Вона побачила «новосельця». Це був Віктор. Такий же молодий, красивий і успішний. Жінка зраділа. Вона тішилася тим, що тепер зможе налагодити свої з ним стосунки. Тепер вона інша.
- Марто! Марто! Куди ж ти поділася, дівчинко моя? Ходи до мене! – раптово загукав Віктор.
Дівчина не вірила своїм вухам. Він не забув її. Він повернувся заради неї. І Марта почала швидкими кроками наближатися до Віктора. Та що там, вона майже бігла до нього. Великим був її подив, коли її обігнала маленька дівчинка, приблизно двох років, і з веселими криками кинулася Віктору на руки.
- Марто, донечко, ти де ходила? Нас мама чекає. – посміхнувся до малої чоловік і розправив їй манжетки на сукні.
Хтось невидимий чимось дуже великим ударив Марту по голові. Отже, він приїхав не до неї. Як? Адже, вона знає все. Аж тут, якась маленька дівчинка на декілька кроків її випередила.
Марта сподівалася, що Віктор її не помітив. Але продовжувала стояти на місці.
- Тату, собачка. – нерозбірливим дитячим голоском промовила маленька Марта, побачивши Купера і підійшла до нього.
- Ходімо, доню, мама чекає в квартирі.
Віктор підійшов, взяв дівчинку на руки, і, сповненого льодяного холоду поглядом, подивившись на Марту, розвернувся і пішов. Просто пішов. Точнісінько так само, як від нього пішла колись Марта. Ось тільки не посміхнувся.
Дівчина ще дуже довго стояла , мов кам’яна скульптура, біля свого під’їзду,та згадала, що вдома на неї чекає Ліля.
Марта зайшла до квартири, привіталася з Лілею, сіла біля неї і просто почала плакати.
- Що з тобою? – запитала подруга.
- Я плачу.
- Чому?
- Пам’ятаєш, я розповідала тобі про Віктора?
- Так.
- Я бачила його тільки що.
- Можливо, ти зрозуміла, що закохалася в нього?
- Я зрозуміла це вже дуже давно.
- Можливо, тоді ти просто не зрозуміла того почуття?
- Не знаю….
До речі, кохання – це єдине, чого Марта досі не знала. Тепер Марта знає все.
ID:
365275
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.09.2012 00:16:08
© дата внесення змiн: 20.09.2012 00:16:08
автор: Дивна
Вкажіть причину вашої скарги
|
