К.С.
Ми блукали старим дерев’яним будинком,
Де давно нічия не ступала нога,
Де очі ставали зайвими свідками
У склепах із пам’яті, каменю й скла.
Ми бачили древні, як світ, коридори,
Де чути лиш дихання: сильне й важке.
Колись до блиску натерта підлога
Скрипіла. Все було надто крихке.
Ми вийшли надвір, а там все так само розруха.
Ти стиснула руку мою. Без розмов.
Ми грілись серцями. Ліпшого звуку,
Ніж стукіт у грудях твоїх, не було.
Ми зупинились біля Того перехрестя:
Не в змозі обрати, як і куди нам піти.
Я підморгнувши, повів тебе у підземний…
І раптом прокинувся. Боже, які в мене сни.
P.S. Часом сни іншої людини справляють на нас враження більше, ніж наші власні.
