Через тисячу літ балансування між двома прірвами
мусять з'явитись хоч якісь крила,
аби затримало подих на висоті,
або щоб майстерніше робити маневри.
Як швидко зникають голки з бруду, коли вигляне сонце.
Як важко Тебе віднайти серед цього лахміття.
Я хочу себе стрепенути, відгопцювати дикунський танок,
а потім стиха молитись природі
під шум караоке, під гул автостради,
під невгасимий вогонь політичних дискусій.
Скільки даси мені часу, щоб я настроїв тебе до себе?
Бачити однакове в різних речах і залишити трохи місця для тиші.
Повних радості днів та теплого смутку в задумі
я принесу тобі з гір до твоєї нори,
на ходу лікуючи рани,
у темному лісі шукавши стежки,
себе вириваючи з каменю,
в небо показуючи кутні зуби:
"Де мої крила?!",
"Скільки часу ще йти?!"
і "Що в тій коропці (за ребрами/в черепі)?"
Послухай, кохана, як ми йдемо поміж прірвами,
як приємно дихає вітер,
і як стукає серце,
що хоче летіти...
(травень 2012)