Голі лапочки на стелі, німа тиша свистить у вухах, за вікном – радість, усмішки, а тут – порох у очах,який іноді на самоті вибухає наболілим, і все тому, що серце плаче.
«Любовi усмiх квiтне раз…» - писав Павло Тичина. Без любові,здається, неможливо, а чи легко з нею?!.. Те слово, що для мене було таким особистим, про яке так страшно було говорити, на сьогодні для багатьох звичайне щоденне «любити».
Любов у моєму житті одна. Вона була, є і буде. Це моя любов – вічна. Вона завжди сп’яніла. Вона давно збудована мною у мені. Вона вигадана і написана на сотні паперах. Вона на самоті зі мною.. І думки з нею змушують очі усміхатися, підіймають кутики моїх вуст, а потім – пуста реальність, де серце плаче, а серце плаче…
