Кудись іду. Туман. Будинки. Люди.
Підбігаю до одного: «Де я?», - і лише мовчання у відповідь. Іду до іншого: «Де я??». І знову не чую нічого. Суха тиша.
Кудись іду. Туман. Будинки. Люди.
Сліпі. Ніби навмисне не бачать мене. Спішать, біжать, заклопотані. Всі в своїх думках, своїх проблемах. Заглядаю їм в очі і жахаюсь. Очі чорні! Ні не карі. Чорні! Повністю чорні. Пусті очі. Ніби висмоктали з людини всі почуття, все духовне, і залишилася лише фізичні потреби.
Кудись іду. Туман. Будинки. Люди.
Темно. Ніч. Зло заполонило планету. Але я іду, руками прорізуючи простір. Куди мене несе, й сама не знаю.
Кудись іду. Туман. Будинки. Люди.
Побачила, щось замерехтіло в темряві. Пришвидшила ходу. Тікає. Світло все далі і далі. Вже не йду - біжу. Біжу так швидко, як леопард за здобиччю. Скільки я так бігла, не знаю. В тому світі, де я опинилась, час не грав жодної ролі. Втомилась я- втомилося воно. Але не зупиняюсь. З останніх сил. Уже і не біжу - лечу. Лечу, як метелик на світло. Тягнусь рукою. Дістала. Доторкнулась. Зупинилось. Коли воно повернулось до мене, я побачила, що це не істота, а людина. Це хлопець. І перше, що я помітила - його очі. Вони світились, наче дві зірки на нічному небі. Ярко-ярко.
- Ти хто?
- А ти?
- Де я?
- А де я?
Дивились один на одного і лише кліпали очима. Стояли довго ( так мені здалося). Мовчки. І слів не було потрібно. Ми все розуміли і без них. Говорили не ми - говорили наші душі.
- Твої очі, - сказала я.
- Твої очі, - сказав він.
- А що з моїми очима?, - подумала я.
- А що з моїми очима?, - запитав він.
- А з моїми що?, - запитала я.
І в один голос промовивши : «Вони світяться!». Посмішкам єдина за весь час перебування на цій дивній планеті.
- Ти ще когось зустрічав?
- Тільки тебе.
- Але ж тут і інші люди живуть. – здивувалася я.
- Живуть??Люди?? Ти їх бачила. Це не люди, а істоти, і не живуть вони, а існують. Вони пусті, як коробки на смітниках. В них немає душі.
- А ти як потрапив сюди?
- Не знаю…А ти?
- Теж.
-Дивно.
І ми знову стояли мовчки.
- Ідемо!
Він взяв мене за руку. І відразу так тепло стало і комфортно. Я почувала себе захищеною і потрібною.
- Куди ти мене ведеш?
- А це важливо:
І справді, це було абсолютно не важливим.
- Прийшли.
Ми стояли на даху високого- високого будинку. Подув вітер – вітер змін. Ми дивились один на одного. І весь світ перестав існувати для нас.
Він пригорнув мене до себе. І поцілував. Поцілував, як ніби він ніколи мене більше не побачить, як ніби це останній день існування людства і що через секунду земля рухне, і нас більше не буде. Так солодко і п’янко. І в цей самий момент, на небокраї з’явилися промінчики сонця. Все навкруги загорілось. Прийшов новий день.
