«Чудова осінь! Моя душа повінчана з нею,і якби я був птахом, я б полетів
навколо Землі в пошуках наступної осені » Джордж Еліот.
Холодний осінній вечір. Я сиджу у своїй квартирі. Лунає тиха музика, що так ніжно заколисує мене у вирії безкінечних думок… За вікном уже темно, але ліхтарі трошечки освітлюють оголені віти дерев, і від цього в душі щось тривожно здригається. А все від чого? Від нерозділеного кохання? Чи може просто від того, що я чимось у собі не задоволена? Не можу сказати напевно. Все ж сумніватись у собі - це звична справа кожного із нас, але в той же момент ми любимо себе і вважаємо ідеальними.
Восени дуже гарно ввечері, коли крапає маленький дощик. Мене завжди зачаровувала осінь. Дивно, але саме тоді я переосмислюю своє життя. Так, я прожила не багато, щоб розглядати різні питання з філософської точки зору, але у моїй голові думки все линуть і линуть.
Часом виникає безліч проблем, які мені одній дуже важко вирішити. Тоді мою душу огортає смуток і не відпускає від ранку до ранку. Іноді, коли руки зовсім опускаються, я намагаюсь знайти гармонію з природою. Це надзвичайно гарно, коли ти прогулюєшся парком, а навкруги все яскраве, жовто-помаранчеве, і тебе з ніг до голови вкривають ніжні, золотисті листочки, що так тихо опадають з дерев…
У мене з дитинства була мрія – відчути себе птахом. Як то воно літати? Як це мати крила за своєю спиною? Я не знаю… Адже у мене немає крил. І від цього, напевно, я панічно боюсь висоти. Але моя душа – має крила. Вона ще тільки вчиться літати, і усі намагання не проходять дарма. Я вірю, що пройде ще трохи часу, і моя душа полетить і не приземлиться вже більше ніколи. А якщо все ж таки приземлиться, то тільки заради того, щоб навчити інших так само високо літати.
