«Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують...
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають...»
Т. Шевченко.
Я – руський, люде. Не по волі
На Україні. З злої долі
Живу давно.
З маленьких літ.
Коли гриміли ще гармати
І небосхил палахкотів,
Сюди привезла рідна мати
Маленьких - дочку і синів.
З тих пір, Вкраїно, наші долі
Переплелись. Багато солі
Удвох ми з’їли.
Все спізнали
І подружились.
Мо, й навік?..
І йдем одним широким полем.
Хай, що не кажуть, а твій біль
Ятрить мене жагучим болем,
Бо непокоїть тая сіль,
Що з’їли ми удвох поволі.
Перлино світу! Що з тобою?
Вже не чаруєш ти красою
Славетних лицарів своїх.
Гнилі ставки.
Гнилі річки
Течуть нітратними полями,
Неначе в тій страшенній казці.
І радіацій «ржаві» плями
Синів твоїх по злій указці
Вже запроваджують до ями.
Куди піти?
Куди подітись?..
Росою праведною вмитись...
Ми - недолугії раби,
Мутанти підлі й безхребетні.
Для чого в світі живемо?
Щоб пити кров
І «жрать» ковбаси?
Лихі діла нести?
А мо?
Нащадкам зробимо припаси,
А потім тихо помремо?..
Вже все зробили. Горе! Горе!
Брат братом знову нивку оре.
До поту крові.
Ще й ганя,
Щоб більший шмат отшматувати
Собі у пельку пирога.
А тре - то й буде катувати,
Якщо не так ступнé нога!
То, що ж це робиться сповна?!
Та, схаменіться! Це ж війна!
І нами править божевілля.
Ми – самоїди!
Камчадали!
Самі себе їмо спроквола.
Й тим більше радості й надій,
Чим гірше робиться довкола!..
Це ж – розум з’їхав!
Боже мій!
І недарма під серцем тисне,
Бо вже гримить.
А може й блиснуть.
Страшної сили буревій
Зламає все, безжалісно змете
І правих, і не правих.
Всіх загорне у безвість. Спалить!
І смерть посіє між братами...
Хай пам’ятає, хто лукавить:
« Ходити темними ходами,
Де треба ясність – самогубство».
дякую...неперевершено.просто,щиро.в мене аж тиск піднявся.взагалі,мені здаеться,що ваші вірші дуже схожі на Кобзарові.Такі ж,правдиві та пронизливі.дякую вам дуже.
Назалєт відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
No pasaran !!!
Тримаймося разом. В єднанні наша сила.
