«Отак німота запалила
Велику хату. І сім’ю,
Сім’ю слов’ян роз’єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію».
Тарас Шевченко.
Дурили нас: «Кудись йдемо...»,
Що вже –
«Вельможні і багаті...».
І не узріли, як ярмо
Оті погоничі пархаті
Вдягли
На шиї ваші кляті.
Й на наші, з вами, заодно!
Наразі ж - «маєм те, що маєм».
Все НАШЕ -
«Прахом поросло»,
В кишенях злодіїв осіло,
А ми - як теє чересло,
Куди штовхнуть - то там і сіло.
То ви вже маєте усе,
Продавши
Нас за ті «доляри»?
Наразі вас те не спасе,
Бо бачу я
Тюремні нари,
Що вам історія несе.
О, недолугі і блудливі!
Збагніть – багато нас лежить
На цвинтарях.
А ви ще живі?
То – тимчасово. Час злетить...
І враз - зупиниться на мить
По ваші душі полохливі.
І вас вже скоро однесуть
Без каяття і жалю.
Знаю,
Що час спливе, роки пройдуть...
І знову в нашім ріднім краї
Людськеє щастє засіяє.
А вас – навіки проклянуть!
За те, панове- «демократи»,
Що до вовків –
По вовчі вили,
Народ продавши супостатам,
Чужим богам
Лоби молили,
І нас цькували
Брат на брата.
По вашій милості
І смерть,
І муки,
І всі страждання маєм
Доти,
Доки новії кармелюки
Нас не очистять від підлоти,
Узявши в руки
Га-а-арні ДРЮКИ!
