Весь час, що їдешь в поїзді неначе дежавю,
І в голові нагадує, все те, що так люблю,
Дивуюсь, адже спогади пробуджені між брудом,
Між вікнами не митими, між пилом та між людом.
Не дивлячись на спеку, або понурий холод,
Неначе забуваєш те, що й в шлунку сильний голод,
Бо думка вже взлетіла, бринить поміж хмарами,
Ти згадуєшь життя своє, що мчить перед очами,
Воно таке ж рівнесеньке, як колія-дорога,
Та сильно бите шпалами, де й радість і тривога,
Я тілом їду в поїзді, а серце – між роками,
Все знову, й знову бігає, залізними стежками,
Оновлює у пам’яті пригоди Дон Кіхота
Сюжет яких нагадує, сюжети анекдота,
І на обличчі посмішка, та щє й принесли чаю,
Як добре, що незвідане ніколи не вмирає.
