* * *
А небо ніч на землю опускало,
А тиша колискову заспівала,
Життя заснуло. Виходила зграя,
Маленька зграя диких вовченят.
Нічна дорога по подвір’ях в’ється,
Лиш серденько в маленьких грудях б’ється,
І очка, мов ліхтарики, горять.
Вони ішли на дачу, добре знали,
(Бо старші вже давно прослідкували):
Господарі поїхали кудись.
Мов з досвідом, повільно речі брали,
Бо навіть програвач перевіряли.
Лиш Петрик, меньшенький, неначе загубивсь,
Втупився в шафу, де стояли,
“Солдатики” із олова. Та взяла
Його рука не їх, бо очі закохались
У білого ведмедика в куті,
А поруч з ним покинуто лежала
Відкушена кимсь плитка шоколаду,
Що з рота слину в нього видирала,
Із самих кишок, що були пусті.
А сонце нічку темну підмітало,
Птахи, мов дзвоники, день встати заставляли,
Світало. Похапцем верталась зграя
Із здобиччю у латаних мішках.
Вони по норах темних розбрідались,
Як діти всі, у снах казкових посміхались,
Лиш не заснула крайня хата при свічках;
Де п’яная матусенька лежала,
А ручка ніжно їй шоколадку клала,
Ласкаючи медведика в щоках.
То хто ж Вовки ?!!
Оці маленькі діти?
Неситі, неодіті, незігріті,
Що збилися у зграї, щоб прожити?
Чи ці царі,
Що їх женуть по світу,
Вбиваючи їх долі у норі?
То хто ж Вовки?!!
ID:
385655
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.12.2012 21:09:19
© дата внесення змiн: 17.12.2012 21:09:19
автор: СИНЕВІР
Вкажіть причину вашої скарги
|