У теплу погожую пору
Сидів біля ставу юнак,
Вдивлявся у глиб він прозору
І тішився тихо дивак.
Любив він дивитись у воду,
Далеко, в річну глибину
Дивився хлопчина на вроду
На вроду прекрасну, ясну.
Дивився на очі,мов небо
Й червоні гарячі уста,
Чекав він прекрасної долі
Та доля його не проста.
Ще змалку йому прирікали,
Що щастя собі не знайде,
Полюбить з водиці царівну
І в царство її попливе.
І роки невпинно спливають,
Підріс наш прекрасний юнак.
Забув, що на нього чекає,
Не відає лиха дивак.
Сидить біля ставу хлопчина.
Співає пісень про весну,
Вдивлявся у глибвін простору
Й побачив дівчину ясну.
У неї волосся, мов нічка,
Солодкі і ніжні уста
Вирує замріяна річка,
Краса в ній така неземна.
"Ти звідки дівчино приплила?
З моїх нездійснених ще мрій?
Серденько моє ти зігріла.
Ти - марево світлих надій!"
Домівка моя - то водиця,
Сама я русалка річна
Була ще колись я дівиця
Прекрасна дівчи́на одна.
Жила я в хатині з батьками,
Любила у всьому я лад.
Не вміла пробачить хлопчині
Болючих, пекучих тих зрад.
Здійснилося давнє пророцтво.
Чому все це сталося так?
Сидить біля ставу щоночі
Закоханий гарний юнак.
І враз в сонній зоряній ночі,
З води ще долинув той звук.
Його поманили ті очі
І ласка русалчиних рук.
