...коли сусідка принесла мені перших курчат -- це були дві курочки і два півники… ясно, що одному півникові не світило велике майбутнє, а... бульйон йому світив...
ні, не для мене -- я ніколи не вб"ю і не з"їм живу істоту -- а в принципі -- одного треба буде комусь оддати, а той хтось і покладе його в бульйон...
і от... один був червоненький, класичний, і я знала, що він залишиться, а другий білий... от білому бульйон і світив... і так мені шкода було на нього дивитися -- як він, нічого не знаючи, росте і зовсім не журиться, хоч доля його вже вирішена...
і почала я до нього більш прихильно ставитися, нещасненького такого... скоро він уже був ручним -- всі ходили, а цього я носила на руках... швидко він зрозумів винятковість свою, але не зрозумів її причин... коли підросли -- розбилися на пари -- білий з біленькою курочкою, червоний з червоненькою... і все було в нас добре, поки всім їм виповнилося по рокові -- наступної весни... в якийсь момент білий почав переслідувати червоного... той довго уникав конфлікту -- вів себе досить інтелігентно... але білий усе помітніше насідав...
я попередила білого, щоб він не вівся агресивно, але те, що я перестала "носитися" з ним, його також доймало... він не збирався бути рівним, він хотів бути обраним і то в усіх відношеннях...
в якийсь момент червоний вчинив спротив нахабству білого (не було вже в нього можливості не помічати тих наскоків... далі вже довелось би згоджуватися на приниження, а він боягузом не був, був інтелігентом...) -- і почалася війна!
страшна! кривава... і саме так -- на смерть...
білий, вигодованець мій, фізично переважав на силі -- червоний поклав умерти але не поступитися гідністю півнячою... я дуже скоро стала на сторону червоного, бо білий був агресором...
як я тільки не намагалася примирити чи якось розвести їх -- безнадійно... білий скрізь знаходив червоного і лупив його... поки я добігала до них -- у червоного вже юшила кров з голови широкою хвилею (бив тільки в голову -- де основа черепа, знав, як вбити), але червоний вже не відступався...
скоро білого почала "футболити" ногою я, вриваючись між них і рятуючи червоного... тоді білий почав відслідковувати мене і також нападати... врешті, білий наш півень почав нападати на всіх -- на сина мого... там, правда, він знайшов спокійну і доброзичливо-непоступливу силу... син сам жартома наступав на білого і той не сходив з дороги -- ліз у поєдинок... єдине, що ненадовго його охолоджувало -- коли син носив його головою до низу, тримаючи за ноги, а тоді просто викидав, як непотріб, на очах у всіх... пару годин після такого приниження білий (звали його Петро Олексійович) відсиджувався десь під калиною і ставало у нас тихо... але дуже скоро він знову виходив на стезю війни проти всіх, а насамперед проти червоного (звали його Арсеній Петрович)... війна була страшна і кривава і я не знала, що мені робити, куди мені білого того подіти, але зарізати його, чи віддати комусь, щоб хтось зарізав і з"їв я не могла... ворога треба перемогти, але не вбити...
врешті ситуацію врятувала сусідка: бачачи ті постійні війни, в яких ми з червоним зазнавали поразки -- я психо-моральної, червоний -- фізичної, вона сказала, що забере білого до себе, але ні в якому разі не в бульйон, а щоб курей її водив -- у неї багато курей... я віддала білого з радістю... вона зарізала свого півня, а мого бандюгу возвела на трон у власному курятнику...
Ви думаєте, це його примирило зо світом?.. аж ніяк... він там не їв, сидів окремо від курей -- знати їх не хотів, а коли виходив -- біг до нашої огорожі, і кликав червоного на бій... врешті якось переліз через огорожу і знов перетворив мого червоного півня на кроваве місиво -- я була на той час на городі... коли прийшла і побачила -- взяла до рук перше, що потрапило і втрутилася...
на той момент я вже також дозріла до однозначного рішення і, переслідуючи білого півня по всій вулиці, він перелетів через огорожу і тікав од мене, вирішила його обов"язково вбити... він це добре зрозумів, бо тікав, аж порох з під шпор летів, і ховався за всіма плотами... я кидала вслід йому каменюками (у нас дорога крупним щебнем встелена), потрапляла в чужі плоти і ворота, розуміла, що можу пошкодити чужу власність і будуть неприємності, але мета в мене була чітка і одна -- вбити білого свого півня... для якого я зробила все можливе і неможливе, щоб він був вдоволений долею своєю...
врешті я його не вбила, бо не поцілила каменем... після цієї сцени (уявіть собі, як я бігаю з каменюкою по всій вулиці, при тому вдягнена в сам купальник -- з города в двір прийшла, жара в той день стояла...) білий перестав приходити до нашого двору і навіть познайомився з курми, до яких його приставили... але... Наталю, дивно було дивитися, як він ставав на горбку через дорогу навпроти хвіртки нашої і дивився в двір -- додому хотів...
а як тільки я виходила на вулицю і йшла мимо нього, він так показово і брутально залазив у мене на очах на якусь курку -- мені щось доводив.. щось своє, ПІВНЯЧЕ...
якось я заговорила до нього, йдучи мимо, мирно так, як і колись -- о!! він з такою ненавистю кинувся у відповідь до мене битися! я його не боялася, тому просто відфутболила, як і завжди, і більше вже ніколи не пробувала помиритися з ним... він завжди відслідковував, не приховуючись, кожен мій рух... сусідка, треба додати, тримала його тільки заради обіцянки мені не зарізати його, бо він вів себе там жахливо -- бив кота їхнього, бив собачку їхню дворову, навіть на вівчарку їхню ж нападав, бив сина дорослого сусідчиного, і на господаря нападав... кидався на всіх, хто у двір заходив, і хто мимо по вулиці йшов... оце таке я вижаліла маленьким і виносила на руках...
ясно, що у червоного півня був неодноразовий струс мозку, тому в нього постійно боліла голова -- він постійно потрясав головою, ніби намагався той біль струсити... я дивилася на нього, як він мучиться головним болем постійно і думала, що гуманніше, мабуть, було б його зарізати, щоб не мучився... але така гуманність мені не підходила, і він жив собі інтелігентно і спокійно на тлі болю постійного... і от 30-ти градусні морози зимою не вбили його, а спека і духота 30 ж градусна липнева -- розправилася з ним...
звідки я знаю, що інсульт -- він вмер миттєво, впав з вишок і вмер... голова в нього вся посиніла -- то був удар, крововилив... я -- медсестра ЦО, маю медосвіту... орієнтуюся... хвилин за 10 до його смерті я ще бачилася з ним... гарний був півень мій... він сприймав мене -- за щось схоже на товариша, якщо у них таке поняття можливе... бачив, що я про його курей також турбуюся і вболіваю, але не претендую... тому...
н-да... син якраз був у мене... ми з сином червоного нашого й поховали... вистелила йому ямку листками хрону (потім подумала, що ніби трохи цинічно звучить -- півень з хроном, і вкрила його листками лопуховими... так звучить нейтрально ніби ...)
...отакі тут баталії відбулися... півнячі... нормальна людина просто зварила б гарного борщу з того білого півня і навіть уваги не звернула б, а тут... але бачите, навіть сусідка моя вже перейнялася дивацтвами моїми... дуже складно зі мною всім... дуже...
от я пишу Вам ці мої історії і думаю: який висновок можете Ви зробити про мене -- людину Вам не знайому, але яка на повному серйозі описує подібні події -- мало того, бере участь у півнячих боях... вважатимемо, що я розказую Вам напівказки... хоча все це -- правда...
от я Вам про Маврика розкажу -- як він мене порятував... то навіть містика відверта...але абсолютна правда... скоро розкажу, якщо Вам іще не набридло марення отаке...
"тому інколи ворога, який буде ненавидіти особливо злостиво, викохуємо собі самі ж..." - як казав Паскаль, "немає більшої небезпеки, ніж робити людям добро" (якось так)...
якщо дозволять ті, хто контролює мої "стилі"... не зважайте! пишіть! Будьласка!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
люба Віточко - ті - це Ті... на них незважати не вдасться... вони - вирішують... а прозу, я Вам уже писала - просто блокують... от хіба може "в листах" - просочуся з прозою якщо буде "йти" - писатиму - самій цікаво... дякую Вам за "Крило" Ваше надійне і відчутне...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, любий пане Вікторе! ...якби ж то проза моя не блокувалася чимось "ізсередини"... на жаль, мені потрібен конкретний "співбесідник", а так, абстрактно - "розказувати" не виходить... навіть листи "без адресата" - не те, зовсім не те... а ці два мали того конкретного адресата... тому так легко все "вилетіло"...
але за "справжній письменник!" - щира Вам дяка моя... буду "пробувати"...
Я,Валю не завжди маю змогу довго бути в інтернеті, тож копіюю і читаю повільно і вдумливо, особлио ваші і подібні до них твори.Так і цього разу. є речі від яких треба відійти і дати охолонути, бо такі твори викликають бурхливу реакцію, море хвилюючих роздумів... цікаво, що з перших строчок я знала приблизний розвиток подій, думаю , ну все доноситься вона з ним на свою мороку, так і сталося...
особливо мене враила картинка гонитви з каменюкою в руці і купальнику це справжній катарсис!я подумала, чому, чому потрібно було чекати скільки, терпіти, але тоді не було б цієї точки неповернення. Дякую.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
точка неповернення... так.. вона має визріти і стати вже невідворотною... сама собою виявитися... бо розірвати щось і викинути, зламати і відшвирнути, розбити і переступити - це дія (для гіпертрофовано відповідальних психік) - вимушена... і навіть дещо не природна для них - психік... чи психотипів окремих... тутбота - це складова любові (на кого б чи й що вона проектувалась би) - основна із складових, тому - зруйнувати - це стосується не тільки фізичного плану, а й духовного... а там - закони свої і витончені... це - одна з причин терпіння... а друга - чому терпимо, знавши уже, що "все не так і так не буде ніколи" - бо ми не віримо у зло до решти, бо ми "судимо по собі" - і здається нам, що чиїсь агресивні чи зарозумілі вчинки - це тимчасове, настроєве, самопочуттєве, випадкове - це мине. людина зрозуміє врешті... але ЦЕ не минає, а тільки ускладнюється і нахабніє... і, врешті-решт (на превеликий жаль інколи занадто пізно) - наступає сама собою "точка неповернення"... сам закон справедливості провокує якусь крайню ситуацію, яка і виявляє справжні мотиви вчинків дійових осіб... ніби тебе вже відверто носом тичуть у ту правду-істину-об"єктивність...і чим більше турботи і терпіння було вкладено у чийсь егоїзм і ненаситність, тим більшою ненавистю буде нагороджено терпеливця... що ж... так нас вчать розривати зв"язки з тими, хто споживає, а не співтворить - одразу... все ж бачиться, але не хоче віритися... була одна ситуація, коли Янгол мій Хранитель, чи, як я його називаю - Той, Хто Любить Мене Щиро - не витримав моїх сумнівів-терпінь і вголос заговорив, що їм робити не дозволено... от, може, опишу це диво у формі отакого листа... якщо дозволять ті, хто контролює мої "стилі"...
дякую Вам... і люблю Вас щиро...
це ніби притча про добро та зло.....
я прочитала ще вдень, але й до вечора не оговталась. під враженням .сильно психоделічно... тільки таке й поміж людьми коїться. але все так зав"язано...як казав один мудрець : ніколи не знаєш, що гірше, а що краще...
і вражає не лише сама історія, а те як вона подана. ніби лист, чи запис із щоденника...це дуже зближує автора і читача, якась приватність...сповідальність у тому....
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
часто ті, кого ми обираємо і особливо "носимося" з ними - віддячують кігтем і дзьобом, копитом чи й отруйним зубом... вони розцінюють свою обраність, як дозвіл на володіння, на зверхність, як вседозволеність, стають егоїстами крайніми, нарцисами (навіть перверзними) і починають вимагати більше і більше, невдовзі - усього без решти... тому інколи ворога, який буде ненавидіти особливо злостиво, викохуємо собі самі ж... у мене це виходить - не тільки з півнями...
обирати і возносити треба - духовно зрілих,а не таких, які керуються шлунком, тобто тваринними інстинктами... бо егоїзм - це якраз НЕЛЮБОВ до себе і до всього світу вцілому, егоїзм - це заздрощі і жадібність, ненаситність, "алчність"... - але ж...
...я бачила, що Ви глянули і пішли... подумала, що Ви не чекали від мене прози, тому... подумала, що Ви ще повернетеся - і так і вийшло подумала - може, не так цікаво, як мені здається - і помимилилася - Вам теж здалося цікавим "новшество" моє... чесно радію... це для мене важить...
форма листів... оскільки я людина спостережлива, то за життя в мені назбиралося море всіляких цікавих історій, у які я сама ж таки і потрапляла - як оці ось дві, які я поставила... їх хочеться "розказати"... скільки пробувала писати оповіданнячка прозою - ні... і ні за що... проза для мене - закрита... щоразу - дві фрази і все: скучна проза у мене виходить, найбільше - 2 абзаци вимучених... проза моя - не динамічна, тому мені самій і не цікава, і не прийнятна... я "усно" розказую цікаво... форма листів найбільш наближена до усного мовлення, то, можливо, вдасться себе перехитрити...
а ці дві речі - це справді листи... я їх знайшла вчора, перечитала і вони здалися мені цікавими... якщо мій внутрішній контролер розслабиться і не заблокує отаку мою прозу-листи, то я напишу багато різних цікавих історій... декотрі - просто дивовижні... давно помітила, що найцікавіші романи пише життя...
учора якраз і спитала всередину себе - чому я не можу писати прозою (тим паче, враховуючи мою професію і досвід писати щодня на загадану тему... і далеко не завжди цікаву самій...) - мені відповіли: бо не вмієш брехати... оце тобі! мали на увазі, либонь, що проза передбачає вимисел... а я, (глибинно) вимисел, видать, тобто, свої власні спроби вимишляти)сприймаю як ... обман... і - ну тпру, ні ну... а листи - це не вимисел... от листи мені писати дозволяється...
...а які у мене сюжети (розроблені детально) романів кількох є... але прозою я писати не-мо-жу... отакі вибрики ревнивого поетичного Пегаса...
дякую Вам, Віточко! Ви мене дуже-дуже розпУшили...
Зворушили...Так, позбутися легше, аніж перевиховати, але чи гуманно так?Адже це також жива істота, яка, чк бачите, має свій характер і все розуміє(як і людина).Звісно, навряд чи хтось інший отак возився б з ним - вкинули б у кастрюлю без жалю!А Ви он як...Дали йому шанс.І в нас є такий розбишака - прийшув від свекрушиної тітки.Попелястий такий, великий, на високих ногах - розкішний просто!Тітчин старий півень його відігнав, то він до наших курей прибився.Проте, одразу ж оголосив себе королем двору і чубиться з нашими півнями, навіть на собаку нападає - хоче почуватися переможцем, справжнім господарем у дворі!Нещодавно отримав на горіхи - мабуть собаки наші покусали, бо гребінь закривавлений був і вся шия у багряних плямах від крові... Цікава історія і щемна...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
півнів - біле їхнє оперіння зовсім не наближає до янгольських характерів...
дякую, Наталю...
якщо буде "йти" - писатиму - самій цікаво... дякую Вам за "Крило" Ваше надійне і відчутне... 
Зворушили...Так, позбутися легше, аніж перевиховати, але чи гуманно так?Адже це також жива істота, яка, чк бачите, має свій характер і все розуміє(як і людина).Звісно, навряд чи хтось інший отак возився б з ним - вкинули б у кастрюлю без жалю!А Ви он як...Дали йому шанс.І в нас є такий розбишака - прийшув від свекрушиної тітки.Попелястий такий, великий, на високих ногах - розкішний просто!Тітчин старий півень його відігнав, то він до наших курей прибився.Проте, одразу ж оголосив себе королем двору і чубиться з нашими півнями, навіть на собаку нападає - хоче почуватися переможцем, справжнім господарем у дворі!Нещодавно отримав на горіхи - мабуть собаки наші покусали, бо гребінь закривавлений був і вся шия у багряних плямах від крові... 
Цікава історія і щемна... 
