Білі квітки встеляють ліс –
Німу безодню тихих сліз.
Вкривають душу кришталем,
холодним і рясним дощем.
Ти мандрувала повз світи
І повернулася сюди.
Дорогу вибрала сама –
Горда й відчужена Зима.
На вічну Русь ступила ти,
Щоб мирний спокій віднайти.
Хоч ненадовго – до Весни,
Все огортаєш в білі сни…
Сама ж блукаєш на осонні
В білім непроханім безсонні.
Зранку й до ночі ходиш знову –
Слідкуєш за пухким покровом,
Який невинно опадає
із сивих хмар і теж дрімає…
Коли тебе проймає біль –
Влаштуєш танець-заметіль.
Співатимуть тобі пісні
Вітри північні голосні,
Та згодом у морозній шубі
Їм мовиш : «Прощавайте любі!»
І знову твої сірі очі
Поринуть у безсоння ночі…
Себе не просиш зрозуміти –
Судилося тобі так жити.
Сприймайте вже така, як є,
Таке призначення твоє.
Крізь сміх бринить сльоза-перлинка,
Та що тут скажеш – просто жінка.
