Куди ж ти ділась, Музо? Чого не прилітаєшь?
Чого вже не шепочеш мені свої пісні?
Чи може ти забула? А може ти не знаєш
Що я не я без слова, і сумно так мені.
Я з словом народилась, із ним я підростала.
І стала малювати я ним красу світів.
Я з ним не розлучалась, його за друга мала.
Дарує слово крила такі, як у вітрів.
То де ж ти ділась, Музо? Чого не йдеш у гості?
Чого ти оминаєшь привітний, теплий дім?
З тобою такі рівні, не знаєш ти убогості,
Віками в собі носиш мільйони світлих рим.
Та всеж не може бути, щоб ти мене покинула.
Ти будеш завжди поряд, і навіть десь в мені.
Якщо б тебе не стало, душа б моя загинула.
Й не оживала навіть у найсолодшім сні.
Бо як же я без тебе? Ти ж як частинка серця,
Яке поволі б'ється поки іще одне.
Якщо ж його розділиш, то кров'ю обіллється
У кожної людини все що було живе.
Тож так і ти зі мною пройдеш крізь всі печалі,
Бо ти і є душею моєю на віки.
Тебе я більш не кличу, на теплу чашку чаю,
Ти й так його смакуєш зі мною всі роки.