Стражданням, серце, душу не тривож-
не змиєш ти водою давню клятву,
бо ж обіцяв любить і буть разом
і вмерти в день один, але намарно.
Пропало сонце, протекла вода-
нема Її, - лишилась обіцянка,
що дав я: вічно жити, жить... Вона
вона цвіла як вишня: буйно, п'янко
але прийшла зима, настали холоди
і цвіт пропав і дерево зів'яло
а я ходив, шукав, та все дарма
і щастя, що було, пропало.
Я бачив сон, де ми були удвох
немовби інь і янь- так нероздільно разом.
Цвіла ще вишня, ціла, без дірок,
але проснувся і життя тебе забрало.
А хто ж сказав
"чоловіки не плачуть"?
То що, виходить, я не чоловік?
То я не маю права на удачу?
Не можу кинути Їй світ до ніг?
Не треба, бо нема кому кидати.
Вона не тут, питай- відповісти
ніхто не зможе, плакать і кричати
лишається... не маю сил хрест понести.
Як коробель розбитий без керма й вітрил,
що плаває в морях життя і смерті,
лечу до неї, бо вона- це ми.
І я пишу, але пишу відверто.
То знайди собі іншу!
Чого дома сидиш-
піди погуляй,
може знайдеться щастя.
Але я заперечу, бо ви не праві
вона була як сонце- красива, одна
і нехай в рай чарівні летять журавлі
бо її вже пів року не стало- нема.
