Так ніколи, напевне, ще осінь оця не дощила,
Мабуть, вперше з листками зриває тривоги, жалі.
Я без тебе німий. Жити й дихати більше не сила -
Панацея, молитва, рятунок – це руки твої.
Так ніколи ще день не благав доторкнутися ночі.
В перегуках пустих чітко чую твій голос терпкий.
І в блідих небесах хтось так боляче в душу шепоче:
"Це не радість, це осінь! Бери! І до краплі допий".
Мабуть, вперше для мене ця осінь така довгождана,
Роздоріжжями снів я ще довго блукатиму в ній.
Ти залишишся тут, вся з дощу, ще далека й незнана,
Як це листя пожовкле в промерзлій долоні моїй.
