Твій дивний запах ще досі криється десь у моєму серці наче звук. Це вийшло так раптово (усвідомлення). Я почала закохуватись у твоє місто, так само раптово і неочікувано як у тебе.
Зненацька я забула про увесь бруд, що точив моє зранене серце.
Моя розпростерта душа летить опускаючись у м’якоть твого.
Вона кричить (моя суттєвість незбагненна) і байдуже, що під ногами бруд.
Мій ліс втомився від порожнечі зрубаних дерев.
Твій запах заполонив кожен закуток ще не вбраної у святкове кімнати.
15:33 я вийшла на узлісся і бачу тебе серед голизни дерев. Це їм придає певного шарму.
Увесь мій всесвіт замкнувся і зіткнувся в одному тобі (так несподівано…)
Весна вже мабуть наступає.
Як прекрасно споглядати матерію твоїх слів, ловити по шматочках їх і ховати за пазуху від поганого ока.
Я знаю, що йдучи цими узліссями можу і не повернутись. Чудово розумію твоє усвідомлення «без мене» . Його немає.
Але я іду, ковтаючи слова, як сльози.
Колись я б закричала не роздирайте мене наче мозаїку на шматки, відпустіть. Яка там фізіотерапія, не допоможе. Мовчки подавлю себе.
«бути чи не бути ось в чому питання» та навіщо бути якщо з мого крану тече не твоя вода.
Твій голос розбудив мене близько 16.
Я щаслива, що маю маленький уламок дихання.
Я розіб’ю порожнечу слів.
