Вивчаючи творчість і біографію Марини Цвєтаєвої, а в особливості її відносини із Софією Парнак, мимоволі задумалась над доцільністю існування кохання між чоловіком і жінкою. Мені, як з точки зору дівчини/жінки (просто кажучи, особини жіночої статі), бридка навіть одна лише думка про можливість якихось романтичних почуттів між двома чоловіками. Але я в принципі нормально сприймаю лесбійські відносини. Адже ми, жінки, дуже милі і ніжні створіння. Саме ми знаємо, як можна задовольнити одна одну. Де провести подушечками тонких пальців, куди заховати кінчик язика, щоб цим змусити іншу вкритися маленькими мурашками і кричати як востаннє. Коли разом з’єднуються дві палкі, тендітні, мудрі жіночі натури, тут вже не посперечаєшся, що це ніби витвір мистецтва. Вони немов дві пантери, які зустрілися на одному рингу і одним лише взаємним звабливим поглядом вже змусили одна одну тремтіти від бажання.
І за цими думками мені повільно відкрилося розуміння нетрадиційної орієнтації чоловіків. Але все ж… Тут не те. Це не арт, це не шедевр. Це – суцільне приниження.
Та і лесбійське кохання – то є лише мої прихованні фантазії, які ніколи не знайдуть відгук свого існування в моєму житті. Бо як би гарно це не виглядало, набагато краще і приємніше оволодіти своїм чоловіком. Зробити із звабливого лева тихого ласкавого котика, а самій, ніби голодною тигрицею, накинутися на цей смачний п’янкий десерт мужнього, гарячого і нестримно сексуального тіла.
В мене все. Я кінчила.
