Я – Ассоль нового покоління, в умовах абсолютного вицвітання червоного кольору. Мої власні вітрила перекваліфікувалися у білі знамена. Це свідомий вибір очікування того, як нічого не відбуватиметься. Це життя на безлюдному острові. Це хвилювання, що немає кінця. Це назавжди порожній горизонт.
Життя вирує десь там, на інших берегах. Тут, у мене, життя немає. Чайки літають над островом, вони кричать, бо побоюються його здичавілості. Навіть чайки, розумієш, нерозумні птахи!
Я – не аскетка, а Ассоль, але мені немає на кого чекати.
Навколо острова щоразу, як мене обманюють, з товщі сірої води виринають все нові гострі скелі. Сьогодні їх стало так багато, що тепер вже точно жоден корабель не наважиться наблизитися. Щодня я пливу до скель, перевіряю чи надійні вони, чи достатньо гострі. Я вибираюся на найвищу з них. Всі руки та ноги у мене вкриті порізами. Солона вода не дає їм швидко загоюватися. Я вибираюся на вершину і дивлюся за горизонт в надії хоча б зі скель побачити чийсь корабель. Але там завжди порожньо.
Чесно кажу, я намагалася втопитися. Та у цьому морі це неможливо. Хвилі завжди виносять мене на берег. Сонце грає у воді. Я витрушую з сорочки мертвих морських коників. Йду на інший бік острова, але це нічого не змінює.
Я втратила свою жагу до мореплавства. Мій корабель застряг у скелях, він гниє, бо насправді, я не хочу щось змінювати.
Цей корабель,- вся наша безверха країна...От тільки червоне ніяк не вицвіте... Але й вона щось ворухнулась, прокидається... Може й Вам би це хробити?..
Цей корабель,- вся наша безверха країна...От тільки червоне ніяк не вицвіте... Але й вона щось ворухнулась, прокидається... Може й Вам би це хробити?.. 
