Втомлене, пропахле осіннім сумом надвечір’я. За вікном догорають останні краплі дощу, що пройшов іще вдень. Легке марево диму пролітало повз нього і він, весь захоплений, засліплений, закоханий – дивився у небо і мріяв про щасливе завтра. Ще мить і він подумав: «А чи згодиться вона бути його годинником?» Щоб будила його зранку ніжно й тихо, щоб годувала вчасно – три рази на день, щоб вкладала його спати о десятій вечора, щоб була поряд завжди, як наручний годинник. Тоді б він відчував себе повністю щасливим. Погодилася б вона чи ні? Важко видихнув, озирнувся – у парку було декілька людей: він і дві закохані пари. Косо посміхнувся. Запхнув руки у кармани та поплентався не поспішаючи додому. По-дорозі викурив три сигарети. Викурив би ще, та запальничка зламалась, а купувати нову не хотілося.
Вдома було брудно настільки, наскільки дозволяло собі холостяцьке житло. Іноді вона приходила сюди і прибирала, але тієї чистоти вистачало лише на день – два. Він кинув ключі на стіл, зняв куртку та шмальнув її на диван. Роззувся аж біля ліжка і заховавшись під ковдру намагався заснути.
«Дивна річ, - подумав він – я не люблю її, але хочу, щоб вона була поряд. Чому?» Ще трохи покрутившись у ліжку – заснув.
У неї було каштанове волосся. Іноді воно відблискувало рижуватим. Карі очі та до болю у вухах писклявий голос. Вона дуже гарно посміхалась. Він завмирав, коли бачив цю посмішку, відчував дотик рук, її поцілунки, обійми… «Погодилась би вона чи ні?» - увесь наступний тиждень він запитував себе, ніби очікуючи відповіді від пустоти.
Ранок третього тижня – задзвонив телефон. Це була вона. Його кинуло в жар, руки запітніли, серце наче хотіло вистрибнути з нього, та він був уже не чув дзвінка, а лиш стукіт серця, і нарешті - це довгоочікуване її: «Привіт. Ти зайнятий?». На хвилину він утратив голос, проковтнув слюну і витиснув із себе декілька слів: «Ти будеш моїм годинником?». За мить у телефоні почулись монотонні гудки телефону – вона кинула трубку. Чому? Що вона хотіла? Він не знав нічого, розгубився і був ладен уже заплакати, заридати, як дитина у якої відібрали цукерку чи іграшку, та все своє розчарування він вирішив утопити в алкоголі.
Пройшов рік. Він дізнався, що вона вийшла заміж і уже чекає дитину, а він так і залишився один, замкнений у собі, деградований у своїй «берлозі», у барах та п’яних бійках, застиглий в очікуванні свого часу, свого годинника, якого він уже ніколи не матиме.
